— Авжеж. Металевий. Старий. Його нічим не злякаєш.
Ліка слабо всміхнулася й повернулася до Капітана, що лежав поруч на подушці.
— Як він. Його теж нічим не злякаєш.
Одного разу Матвій привіз із дому запіканку. Готував сам, за рецептом з інтернету. Тричі перечитав, старався, як перед іспитом. Ліка відкрила контейнер, довго дивилася всередину, потім підвела очі.
— Тату, а це що?
— Запіканка.
— Чому вона пласка?
— Бо я віз її в сумці. А потім в автобусі звільнилося місце. Я сів.
— На сумку?
— Ну… так.
Ліка почала сміятися. Тихо, обережно, тримаючись долонею за живіт, бо сміятися було боляче, але зупинитися вона не могла. Медсестра зазирнула в палату й теж усміхнулася.
— Зате приготовано з душею, — сказав Матвій, удаючи вражену гідність. — І з повною самовіддачею.
Ліка їла цю розплющену запіканку з таким апетитом, якого в неї не було кілька днів. Потім повернулася до дівчинки з сусіднього ліжка й сказала:
— Мій тато лагодить величезні машини, а духовку перемогти не зміг. Але він старається.
— Мій узагалі готує тільки яєчню, — відповіла сусідка. — І та зазвичай чорна.
— Бачиш, тату, — Ліка подивилася на Матвія. — Ти ще майже кухар.
Він розсміявся. А потім вийшов у коридор, притулився до стіни й заплющив очі. Його семирічна донька після важкого лікування втішала його. І він не знав, як це витримати.
Увечері Ліка сиділа в ліжку, підклавши під спину подушку. Матвій поруч переглядав робочі повідомлення. Вона дотяглася до його руки й накрила пальцями його зап’ястя. Пальці були теплі, але такі легкі, ніби сил у них майже не лишилося.
— Тату, кошеня ми все ще заведемо?
