— починав він майже кожен дзвінок.
— Температура знизилася. Поїла трохи.
— От і добре. Слухай, я поговорив з одним фахівцем. Він готовий подивитися знімки особисто. Із направленням теж допоможу, у мене там є контакт. Скинь мені документи, я сам усе оформлю. Тобі зараз не треба по кабінетах бігати.
— Артуре, дякую, але я сам.
— Сам-то сам, але навіщо втрачати час? Тобі треба працювати й бути поруч із Лікою. Решту віддай мені.
І Матвій віддавав. Спочатку направлення. Потім результати аналізів. Потім виписку. Потім нові призначення. Папір за папером проходив через чужі руки, а він не перевіряв, бо не лишалося ні хвилини, ні сил, ні уваги.
Поступово все, що стосувалося лікування Ліки, почало йти через Артура. Довідки, аналізи, квитанції, призначення — усе опинялося в нього раніше, ніж у Матвія. Сам батько бачив лише уривки й перекази.
Ночі у відділенні жили за своїми законами. Крапельниці рано-вранці. Обхід. Шурхоти в коридорі. До дев’ятої вечора діти засинали, а батьки на розкладачках лежали з розплющеними очима й слухали дихання.
Матвій навчився спати уривками — по п’ятнадцять, по двадцять хвилин. Прокидався від клацання дверної ручки, від кроку медсестри, від зміни звуку апарата біля сусіднього ліжка. За два місяці він знав усі нічні шуми палати краще, ніж власну квартиру.
Ліка трималася. Після чергового курсу лежала бліда, із загостреним обличчям, але майже не скаржилася. Матвій розчісував їй м’якою щіткою те волосся, що ще лишалося, і розповідав смішні історії з роботи.
— Тату, у вас справді чайник загорівся?
— Було. Семенич увімкнув плитку, потім пішов сперечатися телефоном. Повертається — у побутівці дим, як туман над болотом. Мужики прибігли з вогнегасниками, залили все навколо. А чайник вижив.
— Справді?
