Матвій сам не впізнав свого голосу.
— Не чекати. Лікувати, спостерігати й тримати процес під контролем. Це велика робота, Матвію Андрійовичу.
Він кивнув, вийшов у коридор, сів на жорстку лаву й довго дивився в підлогу. Світло ламп відбивалося у вимитому лінолеумі тремтливими плямами.
На виробництві будь-яка аварія мала порядок дій: зупинити, вимкнути, скинути тиск, викликати бригаду. Тут такого порядку не було. Тут його дитина лежала за дверима палати, а він міг лише слухати чужі інструкції й чекати результатів.
Наступного дня Семенич підсів до нього в побутівці, вийняв сірника з рота й спитав:
— Що з малою? Кажи прямо.
Матвій розповів коротко. Три сухі речення, ніби доповідав про несправність.
Семенич помовчав, потім сказав:
— Дивись, Гордієве. Треба зміну посунути — скажеш. Треба підмінитися — скажеш. Я вирішу. І без геройства. Герої на заводі швидко вигорають, а табличок на всіх не вистачить.
— Я впораюся.
— Бачу я, як ти даєш собі раду. Вигляд у тебе такий, ніби ти самотужки весь цех на плечах тягнеш і вже третю добу без сну. Потрібна перерва — відкриваєш рота й кажеш. Ясно?
Матвій кивнув. Не тому, що збирався просити. Просто якби він заговорив, голос міг зірватися.
Далі місяці змішалися в одну довгу сіру смугу. Підйом у темряві. Сумка з Лікиними речами. Робота, де він намагався триматися так, щоб ніхто не зрозумів, що всередині в нього лишилася тільки половина людини. Швидкий обід біля стіни в коридорі підприємства. Потім дорога через усе місто до лікарні.
У це коло ввійшла Лариса — з контейнерами, чистими речами, ліками, готовими рішеннями й спокійним голосом старшої сестри.
— Мотю, ти коли нормально спав? Не десять хвилин сидячи, а хоча б кілька годин поспіль.
— Не пам’ятаю.
— Я серйозно питаю.
— І я серйозно. Востаннє, здається, заснув на дивані у вихідний. Ліка тоді розмалювала мені обличчя зеленим фломастером. На лобі написала: «Не будити. На посту».
Лариса не всміхнулася.
— Ляж і поспи. Я посиджу з нею. І дзеркало тобі краще поки не бачити. До речі, Артур казав, що може допомогти. У нього є знайомий лікар у приватному центрі. Каже, можна швидше потрапити на консультацію й дістати рідкісний препарат, який звичайним шляхом майже неможливо знайти.
Артур.
Артур Коваль, рідний брат Вероніки. Людина, в якої завжди був «потрібний знайомий», «надійний варіант» і «короткий шлях». Він говорив м’яко, усміхався трохи довше, ніж треба, і справляв враження людини, яка готова допомогти, але десь у глибині вже порахувала свою вигоду.
Матвій ніколи йому не довіряв. Але коли твоя донька лежить після хімії бліда, майже прозора, а хтось вимовляє слово «ліки», всередині вимикається обережність. Залишається тільки сліпа надія.
Артур став з’являтися дедалі частіше. У лікарняних коридорах. Біля входу до клініки. У телефонних розмовах.
— Ну як наша дівчинка? Легше сьогодні?
