Режим змінив і саму станцію. На столі більше не лишалися вчорашні хліб і ніж, вода завжди грілася до перев’язки, дрова лежали сухими. Григорій почав помічати час не за зміною темряви, а за потребами тих, хто від нього залежав. Якщо тривога підступала вдень, він не міг лягти й чекати, поки вона мине: спершу треба було наповнити миски, перевірити бинт і розчистити сніг біля дверей.
Одного разу Варвара без урочистих вступів заговорила про сина. Розповіла, як він лагодив старі мотоцикли й сміявся так голосно, що сусідки визирали з вікон. Після похорону їй здавалося, ніби будь-який польовий одяг приносить у дім холод. Григорій довго чистив казанок, не підводячи очей, а потім зізнався: «Мабуть, я теж приніс його сюди». Варвара відповіла, що холод приніс не він, а війна, і відвернулася до вікна.
Димок у цей час тягнув до Інея уривок рукавиці. Брати обережно потягли тканину в різні боки, намагаючись не зачепити хвору лапу. Варвара раптом розсміялася — коротко й майже сердито, ніби навіть сміх завдавав їй болю. Григорій теж усміхнувся. Живий рух біля печі не скасовував утрат, але робив їх не єдиним змістом кімнати. З кожним днем він дедалі рідше хапався за ніж від раптового стуку й дедалі частіше відповідав Варварі цілими фразами.
За три тижні Іній уперше підвівся без підтримки. Лапа затремтіла, суглоб підломився, але вовченя втрималося. Григорій присів поруч і не став допомагати руками. Димок обійшов брата, обнюхав пов’язку, легенько штовхнув плечем і сів попереду, ніби показував дорогу. Іній зробив один крок, потім другий, на третьому впав. Ветеран заплющив очі, але вовченя самостійно підвелося й знову перенесло вагу на здорову лапу.
Після кількох кроків Іній утомився й ліг, важко дихаючи. Димок улаштувався поруч, поклавши голову йому на спину. Григорій не похвалив уголос і не став гладити їх: надто боявся сполохати крихкий успіх. Він просто сів на підлогу на відстані витягнутої руки. Для людини, звиклої міряти перемогу врятованими або втраченими життями, ці кілька нерівних кроків виявилися подією величезного значення.
Того ж дня Павло дістався станції на снігоході. Він був увесь у снігу, очі почервоніли від утоми, під курткою лежала папка зі світлинами. Інспектор показав дротяні петлі, посилені пастки й ланцюжок слідів біля занедбаного кар’єру. Усе вказувало на Лазарєва, однак прямих доказів поки що бракувало. Павло попередив: якщо той розставляє залізо на вовків, невдовзі може з’явитися куди більша біда.
Поранений, але не вбитий звір стає небезпечним не від злості, пояснив інспектор, а від постійного болю й голоду. Григорій подивився на братів, що лежали біля печі. Димок слухав незнайомий голос, не заплющуючи очей і час від часу смикаючи лапою, а Іній лежав поруч у пов’язці. Увечері ветеран уперше сам спустився в місто. У магазині пищала каса, грюкнули двері, хтось голосно засміявся. Він стиснув зуби, але не пішов, бо вдома на нього чекали.
Павло говорив не відсторонено. На корі він бачив шерсть великої тварини, а біля однієї петлі — сліди боротьби. Якщо ведмідь поніс у плечі дріт або частину капкана, кожен рух завдавав йому болю. Сплячка могла урватися, звичні місця годівлі ставали недоступними, і тоді запах людських запасів вабив сильніше за страх. Станція стояла саме на шляху між пастками й містом.
Перед магазином Григорій кілька хвилин стояв на снігу, вирішуючи, чи заходити всередину. Раніше він розвернувся б після першого різкого звуку. Тепер подумки бачив порожню миску, бинт і двох вовченят біля печі. У приміщенні тривога піднялася відразу, але він назвав про себе касу, двері й прилавок, дочекався, поки дихання вирівняється, і тільки тоді зібрав покупки. Додому він повернувся виснаженим, зате не переможеним…
