Павло обережно обмацував дошки й відкидав лише пухкий сніг. Він попередив, що одна неправильно зрушена балка обвалить усе остаточно. Варвара сухо порадила думати швидше, однак руки на боці Інея лишалися спокійними. Григорій сидів біля стіни й знову чув голос товариша з-під плити. Тоді врятувати його не встигли. Одне це слово — «не встигли» — било сильніше за мороз.
Ветеран стиснув долоню до болю й подивився на Димка. Молодий вовк стояв увесь у снігу, з кров’ю на боці, але чекав саме його рішення. Йому не потрібен був безпомилковий командир чи герой — лише людина, яка одного разу зуміла розтиснути капкан. Цього виявилося досить, щоб Григорій повернувся до того, що відбувається. Він перевірив мотузку, попросив у Павла ніж і запропонував робити прохід завширшки лише для одного тіла.
Широке розчищення неминуче спричинило б новий зсув. Отже, спершу треба було вивести звірів, потім Варвару, Павла і лише тоді останню людину. Ззовні вітер ударив у завал, крізь щілину вдерся сніг. Верхня балка протяжно застогнала. Димок притиснувся носом до Інея. Варвара промовила кілька тихих слів, схожих на молитву, не чекаючи від інших відповіді.
Павло зняв широкий ремінь, Григорій додав мотузку, Варвара віддала довгий шарф. Із цих речей вийшла нерівна м’яка упряж. Її треба було закріпити під грудьми й животом Інея так, щоб не тиснути на свіжу рану. Поки чоловіки затягували вузли, сріблястий вовк перестав сіпатися й стежив за господарем. У його погляді не було ні страху, ні докору, і від цього відповідальність відчувалася ще важчою.
За завалом удалині загув мотор і майже відразу стих. Павло припустив, що Лазарєв повернувся шукати сани й пастки. Варвара навіть не озирнулася: злочинцем займуться пізніше, зараз треба вивести живого. Григорій перевірив кожен вузол, провів долонею по холодній морді Інея й пообіцяв, що вони підуть разом. Почувши голос господаря, Димок перестав метушитися й підійшов до щілини.
Вільного простору над землею було не більш як долоня. Димок ліг, просунув морду назовні, зник, потім повернувся й подивився на людей. Прохід годився для нього, але не для пораненого брата й тим більше не для людини. Павло підважив нижню дошку ломиком. Варвара ще раз перевірила пов’язку й увела знеболювальне. Чекати більше було не можна: навіть якщо завал устоїть, Іній замерзне.
Димок проліз назовні першим. За кілька секунд його морда знову з’явилася в отворі. Вовк узяв зубами вільний кінець мотузки й відступив. З іншого боку почувалося приглушене гарчання від напруження. Він тягнув рівно, без різких ривків, як на заняттях, коли Григорій прив’язував до невеликих санок мішок із піском. Тоді вправа здавалася способом зайняти двох молодих звірів, тепер від неї залежало життя Інея.
Павло тримав дошку, Григорій спрямовував обв’язане тіло, а Варвара підтримувала голову й шепотіла заспокійливі слова. Сніг сипався за коміри. Іній увійшов у щілину, застряг біля плечей і тихо скрикнув. Григорій зупинився, поправив ремінь, після чого Димок потяг сильніше. Сріблястий вовк ковзнув уперед і зник за білою стіною. Ззовні відразу пролунав знайомий низький звук: брат був поруч.
Димок і далі тягнув рівно, відчуваючи кожен рух через натягнуту мотузку. Він не бачив людей за завалом, але не змінював зусилля й не робив різких ривків. Іній більше не пручався, зберігаючи сили. Коли його задні лапи пройшли вузьке місце, Варвара прикрила обличчя рукавом від снігу, що осипався, і вперше дозволила собі коротко видихнути…
