Оксана здригнулася й подивилася на екран. Висвітилося ім’я Лариси Петрівни — дружини генерального директора компанії, у якій працював Богдан. Попри різницю в становищі, жінки швидко знайшли спільну мову. Лариса Петрівна виявилася простою, щирою й напрочуд душевною. Богдан, дізнавшись про їхню дружбу, ледь не стрибав від захвату: його начальник Степан Васильович високо цінував сімейні устої й просував на відповідальні посади лише тих, кого вважав надійними сім’янинами.
Оксана глибоко вдихнула, спробувала заспокоїтися й натиснула кнопку відповіді.
— Алло! Доброго ранку, Ларисо Петрівно! — спробувала бадьоро промовити вона, але голос зрадницьки зірвався.
— Оксаночко, дорога, здрастуй! — весело озвалася жінка. — Вітаю тебе з днем народження, з ювілеєм! Бажаю тобі величезного щастя, міцного здоров’я, а ще — щоб чоловік усе життя носив тебе на руках! Богдан, мабуть, уже приготував для тебе якийсь сюрприз!
Після цих щирих слів Оксана більше не змогла триматися. Усі внутрішні бар’єри, які вона вибудовувала останніми днями, зруйнувалися в одну мить. Притиснувши телефон до вуха, вона розридалася.
— Оксана? Боже мій, що сталося? — Голос Лариси Петрівни відразу став тривожним і серйозним. — Тобі зле? Із Софією щось трапилося? Не мовчи, будь ласка, не лякай мене!
— Ларисо Петрівно, — насилу вимовила Оксана крізь схлипи, — свята не буде. Мені навіть нічим нагодувати Сонечку й гостей. Богдан… він поїхав.
— Як поїхав? Куди він міг поїхати в день твого народження?
— На риболовлю.
Оксана витерла долонею сльози. Приховувати приниження більше не мало сенсу.
— Два тижні тому ми посварилися через ресторан. Богдан відмовився витрачати гроші на мій ювілей. А сьогодні я прокинулася, а його вже не було. Він поїхав із друзями, усю їжу склав у холодильник, а ручки дверцят з’єднав замком. Сонечка встала й попросила сніданок, але ми не можемо дістати навіть хліб. Він вирішив у такий спосіб мене провчити.
У слухавці запанувала напружена, майже дзвінка тиша. Оксані на мить здалося, що дзвінок обірвався, однак потім вона почула різкий видих Лариси Петрівни.
— Оксано, тепер слухай мене дуже уважно, — промовила дружина директора крижаним, твердим голосом. — Витри сльози. Просто зараз витри їх і обійми свою доньку. Ти мене чуєш?
— Так, — розгублено відповіла Оксана.
— Ви із Софією ні в чому не винні. Цей недоумок захотів улаштувати вам виховний процес? Добре, тепер процес улаштуємо йому ми. Залишайся вдома й нікуди не йди. Зараз ми з чоловіком усе владнаємо. Твоє свято обов’язково відбудеться, зрозуміла? Чекай на нас.
У слухавці залунали короткі гудки. Оксана й далі стояла, притискаючи телефон до вуха й зовсім не розуміючи, що зараз станеться…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
