— За різним. Іноді за тим, що було давно і вже не повернеться.
Остап кивнув, не дивлячись на неї.
— Тітка Стефа теж так сидить. На фотографію дивиться. Я спитав, вона сказала, це дід Іван, який помер.
— Так.
— Ти теж за кимось?
Ірина Миронівна довго дивилася на воду.
— Напевно, за собою.
Остап знову кивнув. Дуже серйозно.
— Це можна. Мама каже, іноді за собою можна сумувати. Тільки потім треба знову жити.
Поплавок смикнувся. Остап схопився, закричав: «Клює!» — і, звісно, сполохав рибу. Але це вже не мало значення. Він реготав так заразливо, що Ірина Миронівна раптом теж засміялася. Спершу тихо, потім по-справжньому. Без ввічливості, без контролю. Просто тому, що хлопчик поруч сміявся, річка текла, риба пішла, а життя чомусь не скінчилося.
На маленькому сільському ринку вона побачила Миколу. Це було в суботу. Софійка привела її за руку купувати мед у «дядька з бородою». Ринок складався з кількох столів: овочі, гриби, хліб Ярини, банки з медом, якісь трави в пучках.
Дядько з бородою стояв біля крайнього столу. Ірина Миронівна подивилася на нього й спершу відчула лише невиразне впізнавання. Потім він повернувся.
— Здрастуй, Іро, — сказав Микола.
Вона завмерла.
— Колю?
Він кивнув.
— Я.
Софійка смикнула її за руку.
— Бабо Рино, це дядько Коля. Він нам паркан допомагав робити. Дядьку Колю, нам липовий мед.
— Зараз, — сказав Микола, все ще дивлячись на Ірину Миронівну.
Вони опинилися за столиком у тітки Стефи, яка в передній кімнаті свого дому влаштувала щось на кшталт маленького кафе: самовар, два столи, пиріжки від Ярини, які тітка Стефа подавала з таким виглядом, ніби сама встала затемна й напекла. Денис забрав Софійку й Остапа до себе, і в Ірини Миронівни з Миколою несподівано з’явилося дві години.
Спершу говорили про просте. Хто де живе, як опинився тут, чим займається. Микола розповідав спокійно: вийшов на пенсію, завод лишився в минулому, до сестри приїхав спершу ненадовго, а тепер думає лишитися. У місті його мало що тримає.
— Ти одружився? — спитала Ірина Миронівна.
— Одружився. Хороша була жінка. Три роки як померла. Серце.
— Пробач.
— Ми добре прожили, — сказав він. — Мені нема на що нарікати.
— Діти?
— Донька далеко живе. Онуки маленькі. Хороші.
Вони помовчали. Самовар тихо шумів. За стіною тітка Стефа з кимось сперечалася і, судячи з голосу, перемагала.
— Колю, — сказала Ірина Миронівна. — Ти на мене злився?
Він подивився на неї довго.
— Тепер ні.
— А тоді?
— Тоді було боляче. Це правда.
Вона опустила очі.
— Я слухалася батьків. Вони вважали, що ти мені не пара.
— Знаю, Іро.
Він сказав це без гіркоти. Не перебив, а ніби м’яко зупинив те, що давно не потребувало пояснень.
— Це було давно. У тебе була своя дорога, у мене своя. Життя пішло далі.
— І ти справді так спокійно про це говориш?
— А як іще? Якби все було інакше, ми були б іншими людьми. А так сидимо от, живі обоє. Уже немало.
Ірина Миронівна дивилася на нього. Вона чекала чого завгодно: докорів, холодності, злорадства, образи. Але не цієї ясної спокійності.
— Ти змінився.
— Постарів.
— Ні. Саме змінився. Я навіть заздрю.
— Чому?
— Тому, що в тобі немає злості.
Микола всміхнувся.
— Злість — поганий мешканець. Виїдає дім ізсередини. Я пробував. Не сподобалося…
