— Добре. Навіть дивно.
Марта просто кивнула. Не сказала «от бачите», не стала всміхатися з перемогою. Лише прийняла відповідь.
На стіні висіли дитячі малюнки. На одному великими нерівними літерами було написано: «НАША ФЕРМА». Поруч — корова, схожа на кота, три зелені трикутники й сонце з дуже довгими променями.
— Це Софії? — спитала Ірина Миронівна.
— Остапа. Софія сказала, що корова схожа на кота. Він образився.
— Вона справді схожа на кота.
Марта всміхнулася краєм губ.
Увійшов Денис із вулиці, приніс холод і Остапа на руках. Остап відразу потягнувся до Ірини Миронівни без страху, просто до нової людини, яка сидить за столом.
— Це баба Поля? — спитав він у батька.
— Ні, це баба Ірина.
— Баба Рина, — упевнено сказав Остап. — Ти курей ловити вмієш?
— Ні, — визнала вона.
— Я теж. Тато каже, треба хитро. А я бігаю.
Перший конфлікт стався на третій день. Ірина Миронівна відчула, що неправа, майже відразу. Але одна річ — відчути, інша — визнати.
Діти обідали. Софійка не хотіла супу. Хотіла сир, той самий козячий, із зеленню, який робила Марта. Ірина Миронівна сиділа поруч і сказала не різко, але твердо:
— Софіє, спершу суп.
Дівчинка подивилася на неї спокійно.
— Мама не змушує.
— Мама дозволяє тобі не їсти обід?
— Мама каже: їж, що хочеш, тільки поїж.
Ірина Миронівна вже відкрила рота, але Марта повернулася від вікна.
— Ірино Миронівно, — сказала вона рівно. — У моєму домі я сама вирішую, як виховувати дітей. Я поважаю вас як їхню бабусю. Будь ласка, поважайте мене як їхню матір.
Стало тихо. Ірина Миронівна підвелася з-за столу, вийшла, дійшла до будиночка, зачинила двері й сіла на ліжко.
Марта мала рацію. Це дратувало найдужче. Ні грубості, ні нападу — лише межа. Спокійна, точна, така, що не лишала місця для красивого обходу.
Увечері прийшов Денис. Постукав, увійшов, сів біля вікна.
— Мамо, Марта має рацію.
— Я знаю, — сказала Ірина Миронівна.
Вона сказала це вперше. Без «але», без спроби пояснити, що хотіла як краще. Просто: «Я знаю».
Денис кивнув.
— Не квапся. Просто поживи тут трохи. Не треба відразу ставати ідеальною бабусею.
Він пішов. Ірина Миронівна лишилася біля вікна. На дворі швидко темніло, жовтневий вечір лягав низько й холодно. Вузька смужка світла ще трималася над лісом.
Перелом стався біля річки. Остап прибіг уранці до її будиночка й постукав кулаком у двері.
— Бабо Рино, підеш рибалити?
Вона подивилася на нього: п’ятирічний хлопчик із саморобною вудкою, серйозний, схвильований, упевнений, що дорослі мають розуміти важливість моменту.
— Рибалити?
— Так. Тітка Стефа каже, я вже майже вмію. Підеш?
Відмовити було неможливо.
Вони йшли через село. Остап уприприжку, Ірина Миронівна поруч у дорогому пальті, яке раптом стало виглядати трохи смішно. Сусіди проводжали їх поглядами. Тітка Стефа, що вішала щось на паркан, мовчки подивилася вслід. Навіть вона нічого не сказала, а це вже було подією.
Біля річки було холодно й тихо. Трав’янистий берег, очерет, темна вода, повільна течія. Остап діловито вмостився на колоді, закинув вудку й звелів сидіти тихо.
Вони сиділи. Спершу Ірина Миронівна почувалася безглуздо: пальто, чоботи, руки з манікюром, саморобна вудка, хлопчик поруч. Потім незручність зникла. Лишилася вода, повітря, дихання дитини.
— Бабо Рино? — сказав Остап раптом.
— Так?
— Ти сумувати вмієш?
Вона повернулася до нього.
— Чому ти питаєш?
— Ти дивишся отак.
Він зобразив її обличчя: трохи опущені кутики губ, погляд повз усе, ніби людина бачить не те, що перед нею, а щось утрачене. Вийшло моторошно точно.
— Умію, — сказала вона після паузи.
— За чим?
