— Нехай приїжджає.
— Март…
— Ні, послухай. Я не забула, що було. І ти не забув. Але діти не мають платити за дорослих. Софійка вчора спитала, чому в них є баба Поля й тітка Стефа, а бабусі з міста немає. Що мені відповідати?
Денис мовчав.
— Вона їхня бабуся, — продовжила Марта. — Погана, складна, така, що образила нас, — так. Але бабуся. Якщо є шанс, що вона зможе бути поруч, треба дати цей шанс не їй навіть. Їм.
Денис довго дивився на листа.
— Ти маєш рацію.
— Не завжди. Але зараз, здається, так.
Він написав матері того ж вечора: «Приїжджай, коли зможеш. Будемо раді».
Відповідь прийшла вранці: «Буду в п’ятницю».
Ірина Миронівна збиралася три дні. Їхати було не так уже й далеко: потягом кілька годин, потім машина до села. Але вона перекладала речі з валізи у валізу, ніби вирушала в невідому країну. Мирослава зателефонувала напередодні.
— Їдеш?
— Їду.
— Правильно. Тільки, Іро, не командуй там із порога.
— Я розумію.
— Розуміти ти вмієш. Пам’ятати в потрібний момент — не завжди.
Ірина Миронівна не стала сперечатися. Мирослава мала рацію.
У потязі вона сиділа біля вікна. Місто поступово відступало: спершу промислові околиці, потім сірі склади, потім ліси, рідкісні станції, поля, низьке небо. Вона давно не їздила потягом. Завжди обирала літак або машину, якщо треба було кудись швидко. Потяг здавався їй повільним. Тепер вона раптом подумала, що в повільності є сенс: встигаєш дивитися, як світ змінюється за склом, і не можеш пришвидшити те, до чого їдеш.
Таксі звернуло з асфальту на сільську дорогу. Ірина Миронівна приготувалася до ям, бруду, розхлябаних узбіч. Але дорога виявилася рівною. Вона відзначила це машинально, як відзначала все, що не збігалося з її заздалегідь складеною картиною.
Картина була проста: глушина, руїна, криві паркани, безвихідь. Вона не вдавала перед собою, що чекала іншого.
За вікном ішли берези із залишками жовтого листя. Пахло димом і хвоєю. Цей запах раптом ударив у пам’ять: дитинство, рідкісні літні поїздки, чужа дача, пічка, мокрі дошки після дощу.
Село з’явилося за поворотом. Будинки, городи, невелика біла церква в кінці вулиці, свіжі паркани поруч зі старими, стоси дров, яблуні. Нічого особливо злиденного. Нічого схожого на ту похмуру картину, яку вона носила в голові.
Таксі зупинилося біля воріт. Ірина Миронівна вийшла з валізою й на секунду завмерла. На подвір’ї лунав дитячий сміх. Швидкі кроки, вигук, кудкудакання курки.
Вона відчинила хвіртку.
Подвір’ям носився хлопчик, переслідуючи курку, яка явно не збиралася підкорятися його планам. Дівчинка стояла осторонь і спостерігала з виразом маленької дорослої людини, давно розчарованої в подібних забавах.
Вони побачили Ірину Миронівну одночасно. Хлопчик зупинився, курка скористалася нагодою й зникла за сараєм. Дівчинка підійшла першою. Спокійно, серйозно, зупинилася за два кроки й підвела голову.
— Ви наша бабуся?
Ірина Миронівна не відразу змогла відповісти.
— Так.
Слово виявилося важчим, ніж вона чекала. У ньому було щось тепле й страшне.
— Я Софія. А це Остап. Він Пеструху спіймати не може. Пеструха — курка.
— Зрозуміло, — сказала Ірина Миронівна.
— Ви надовго?
— Поки не знаю.
Софійка кивнула, ніби відповідь було прийнято.
— Тоді ходімо. Я покажу козеня. Його звати Кнопка. Воно маленьке, але вже шкідливе.
Ірину Миронівну поселили в гостьовому будиночку. Вона сама відмовилася жити в домі Дениса й Марти. Їй потрібне було місце, де можна зачинити двері. Будиночок виявився невеликим, але приємним: піч, широке ліжко, герань на вікні, кілька книжок на полиці, акуратно складені рушники. Усе просте. Але не бідне. Простота була продуманою й теплою.
Вранці вона прокинулася рано. За вікном було сіро. Спершу тиша, потім півень, потім рип дверей, чиїсь кроки подвір’ям. О сьомій вона вже вдяглася й пішла до будинку.
Марта була на ногах. Авжеж. Рухалася кухнею швидко й спокійно: мішала щось у каструлі, говорила телефоном короткими діловими фразами, позирала у вікно на теплиці. Побачила Ірину Миронівну, кивнула й жестом показала на стіл.
— Сідайте.
На подвір’ї Денис порався з дітьми. Остап стояв поруч із батьком, який пояснював йому, як тримати молоток. Софійка сиділа на колоді з книжкою. Читати вона ще до ладу не вміла, але водила пальцем по рядках із таким виглядом, ніби перевіряла текст на помилки. З другого кінця двору йшов Андрій Гончаренко, ніс щось із сараю. Сказав Денисові кілька слів, і вони обоє засміялися.
Ірина Миронівна дивилася на це крізь вікно й не розуміла, як у такому русі — діти, подвір’я, каструля, телефон, молоток, старі, тварини — може бути стільки спокою. У неї вдома порядок означав тишу, порожні поверхні, зачинені шафи. Тут порядок був іншим: усе шуміло, рухалося, пахло, вимагало рук — і чомусь не розвалювалося.
— Каву будете? — спитала Марта.
— Якщо є.
— Є.
Кава виявилася міцною, гарячою, доброю.
— Як спали?
