Вони обоє засміялися. Неголосно, трохи здивовано. Ніби сміх прийшов туди, де його ніхто не чекав.
Уночі Ірина Миронівна не спала. Ліжко було зручне, будиночок теплий, але думки не давали лягти рівно. Вони приходили одна за одною: Микола за столиком у тітки Стефи, Остап біля річки, Софійка з питанням «ви наша бабуся?», Марта, яка спокійно окреслює межі, Денис на подвір’ї з молотком у руці.
Вона згадала Романа. Не як дату смерті, не як лікарняний дзвінок, а живим. Великим, трохи незграбним у побуті, добрим чоловіком із м’якими руками. Він умів любити простіше, ніж вона. Не вимагав ідеальності, не переробляв, не вибудовував людей у потрібний порядок. А вона жила поруч і не вміла відповісти так само. Не тому, що не хотіла. Просто не вміла.
Дениса вона ростила так, як вважала правильним: строга школа, хороші викладачі, потрібні знайомства, дисципліна, смак, кар’єра. Вона дала йому все, що вміла цінувати. І не дала того, що він знайшов без неї: права бути неідеальним. Права обрати невигідне, незрозуміле, але своє.
Вона не стала картати себе. Самозвинувачення було б надто легким виходом: поплакати, назвати себе поганою, а потім знову нічого не змінити. Вона намагалася зрозуміти. Це було важче.
За вікном темрява була щільна, сільська. Без міського сяйва. Вона встала, підійшла до вікна й побачила зорі. Їх було надто багато для людини, звиклої до неба над ліхтарями.
Сльози пішли раптово. Тихо, без красивого надриву. Ірина Миронівна сіла на край ліжка й плакала. Не за Миколою, не за Романом, не за Денисом. За собою. За тим життям, у якому вона могла б менше тримати й більше довіряти. Де не треба було стискати все в кулаці так міцно, що живе переставало дихати.
Потім вона витерла обличчя, лягла й заплющила очі. Вранці треба було жити далі.
Розмова з Мартою сталася сама. Такі розмови не призначають — вони довго зріють, а потім раптом виявляються можливими.
Було пізно. Діти спали. Денис поїхав на об’єкт і мав повернутися тільки завтра. Ірина Миронівна вийшла з будиночка подихати й побачила Марту на веранді. Та сиділа з чашкою й дивилася в темряву.
— Можна? — спитала Ірина Миронівна.
— Сідайте.
Вони мовчали кілька хвилин. Марта не квапила. Це теж було її силою — не заповнювати паузу замість іншого.
— Ти хороша мати, — сказала нарешті Ірина Миронівна.
Марта повернула голову.
— Дякую.
Знову тиша. Десь за лісом крикнув нічний птах.
— Я не вмію говорити потрібні речі, — продовжила Ірина Миронівна. — Усе життя вміла говорити правильні. А потрібні — ні.
Вона подивилася на свої руки. Манікюр уже втратив ідеальність, і вперше за багато років це не здавалося катастрофою.
— Але я бачу. Як ти любиш дітей. Як любиш Дениса. І як він поруч із тобою стає собою.
Марта слухала мовчки.
— Я приїхала сюди, думаючи, що побачу помилку, — сказала Ірина Миронівна. — Мені хотілося її побачити. Тоді виявилося б, що я мала рацію.
— І побачили?
— Ні. Помилки немає. Це виявилося важче, ніж якби вона була.
— Розумію.
Ірина Миронівна подивилася на неї.
— Марто, я від самого початку все робила неправильно.
— Я знаю, — тихо сказала Марта.
— Ти не скажеш, що все гаразд?
— Ні. Бо не все було гаразд.
Відповідь була спокійна. Без помсти.
— Але діти вас люблять, — додала Марта. — Остап учора двадцять хвилин розповідав мені, як баба Рина сміялася на риболовлі. Для нього це важливо.
Ірина Миронівна мовчала.
— І я спробую, — сказала Марта. — Не обіцяю, що швидко. Не обіцяю, що легко. Але спробую.
Це було більше, ніж «прощаю». Бо «прощаю» іноді вимовляють, щоб швидше закрити тему. А «спробую» означає працю. День за днем.
— Дякую, — сказала Ірина Миронівна.
І вперше це слово далося їй легко.
З Денисом вони говорили вночі на ґанку. Він повернувся з об’єкта раніше, майже опівночі. Вона почула машину й вийшла. Вони сиділи поруч на сходах, як колись давно, коли він був хлопчиком, а Роман ще був живий, і вечори не здавалися такими холодними.
— Як ти, мамо? — спитав Денис.
— Не знаю.
— Чесно.
— Дуже дивно, коли те, що ти вважала правдою, раптом виявляється не зовсім правдою.
Він не квапився відповідати.
— Ти зустріла Миколу.
Ірина Миронівна всміхнулася.
— Тітка Стефа?
