— Авжеж.
— Вона знає все.
— І як?
— Він хороша людина. Спокійна. Я думала, йому буде боляче або він злиться. А він просто живе. І це чомусь важче прийняти, ніж злість. Злість зрозуміліша.
Денис кивнув.
— Мамо, я тебе люблю. Ти знаєш?
Вона подивилася на його обличчя в темряві. На зморшки біля очей. На втому. На спокій, якого в ньому раніше не було.
— Я не завжди давала тобі причини.
— Для цього причини не потрібні.
Вона могла б сказати, що потрібні. Що любов має бути заслуженою, підтвердженою, правильно оформленою. Але не сказала. Сиділа поруч із сином на ґанку дому, який уже не здавався їй чужим.
— Ти залишишся ще? — спитав він.
— Наскільки у вас вистачить терпіння.
— У нас багато. Особливо в Марти.
— Знаю. Це дивовижно.
Микола прийшов наступного дня допомагати Денисові з лазнею. Треба було перебрати полицю. Ірина Миронівна вийшла на подвір’я й зупинилася, спостерігаючи, як вони працюють: Денис і Микола поруч, без метушні, без зайвих слів, кожен розуміє, де подати, де втримати, де промовчати.
Потім Микола побачив її.
— Пройдемося?
Вони гуляли довго. Селом, повз городи, до річки, вздовж берега. То говорили, то мовчали. Мовчання з ним не було порожнім.
Він розповідав про завод, про дружину, про хворобу, про доньку. Вона — обережно, потроху — про Романа, салон, про те, як заповнювала роботою роботу, бо інакше в житті ставало надто порожньо.
— Це було видно, — сказав Микола.
— Що?
— Порожнечу.
— Я думала, добре приховую.
— Добре. Але не від усіх.
Вона подивилася на нього.
— Ти завжди так умів бачити?
Він замислився.
— Ні. Навчився. Коли дружина хворіла, довелося слухати не слова, а людину.
Вони пройшли ще трохи.
— Колю, я рада, що ти тут.
Він не відповів одразу.
— Я теж.
Цього вистачило.
За два тижні Ірина Миронівна від’їжджала. Вранці діти прибігли до неї в будиночок уже без стуку. За ці дні двері перестали бути межею.
— Баба Рина їде? — спитав Остап із явним невдоволенням.
— Їду.
— Назавжди?
