— Ні. Не назавжди.
— Коли приїдеш?
— Скоро. Обіцяю.
Софійка мовчки видерлася їй на коліна, посиділа кілька хвилин, потім злізла й діловито поправила сукню.
— Привези Кнопці моркву.
— Привезу.
— Хорошу. Він погану не їсть.
— Запам’ятаю.
Біля хвіртки її проводжала Марта. Сірий жовтневий ранок був тихий, вологий. Вони стояли одна навпроти одної, і Ірина Миронівна раптом сказала:
— Марто, тут є будинки на продаж?
Марта підвела брови.
— Є. На сусідній вулиці. Старий, але міцний. Ремонт потрібен.
— Можна буде подивитися? Коли приїду наступного разу.
— Можна.
Вони дивилися одна на одну. Потім Марта простягнула руку. Не для офіційного рукостискання, а просто відкрито, по-людськи. Ірина Миронівна на секунду розгубилася, потім стиснула її долоню.
До обіймів вони ще не дійшли. Але рука була тепла й справжня.
За два місяці Ірина Миронівна повернулася. Будинок на сусідній вулиці купила після третього огляду. Невеликий, із садом, старою піччю й міцними стінами. Денис узявся за проєкт переробки з таким явним задоволенням, що Ірина Миронівна вперше дивилася на його креслення без бажання оцінити, наскільки вони перспективні. Він придумав мансарду, великі вікна, зберіг старі балки. Вона дивилася й думала: можливо, це найкраща його робота. Або просто вперше вона бачить не проєкт сина, який має відповідати її очікуванням, а роботу людини, яку любить.
Микола допомагав із ремонтом. Приходив уранці, працював до обіду, іноді затримувався на чай. Нічого не обіцялося, не називалося, не квапилося. Але щось росло. Повільно, тихо, як усе справжнє.
Салон у місті Ірина Миронівна продала за пів року. Не без жалю. Двадцять років життя не можна закрити без болю. Але болю виявилося менше, ніж страху перед порожнечею. Частину коштів вона передала Денисові на реставраційний проєкт. Собі лишила досить, щоб жити незалежно.
На фермі Марти вона несподівано взялася за інтер’єри гостьових будиночків. Зайшла якось, оглянулася й сказала:
— Ось тут неправильно. Можна краще.
Марта подивилася на неї.
— Робіть, якщо хочете.
Ірина Миронівна захотіла. Виявилося, смак, який багато років служив її квартирі, салону й зовнішній бездоганності, тут нарешті став потрібен по-справжньому. Будиночки змінилися. Стали теплішими, продуманішими, затишнішими, але без міської химерності. Гості почали повертатися частіше.
Марта не хвалила вголос довго. Потім якось сказала Денисові:
