Може, листоноша приходив? Або баба Надя заходила дізнатися про здоров’я Павла й забула зачинити? Сусідка часто приносила пиріжки, варення, іноді курячий бульйон.
Оксана штовхнула хвіртку. Та звично рипнула. Завіси давно треба було змастити, але в неї все не доходили руки. У дворі під ногами шаруділо опале листя — з їхньої груші, із сусідської тополі, з гілок бузку біля паркану.
Вона давно не встигала прибирати двір. Усе життя звузилося до роботи, аптеки, лікарні й ліжка чоловіка. Жовте, руде й буре листя товстим килимом вкривало доріжку до ґанку.
Біля дверей Оксана зупинилася й прислухалася.
У домі було дивно тихо. Зазвичай Павло з ранку до вечора вмикав телевізор. Казав, що голоси й шум допомагають відволіктися від болю. Дивився новини, серіали, старі фільми, передачі про все підряд.
Тепер же не чулося нічого. Ні телевізора. Ні кроків. Ні рипіння підлоги на другому поверсі, хоча вона завжди рипіла, коли Павло йшов зі спальні до ванної чи до вікна.
Оксана відчинила вхідні двері своїм ключем і зайшла до передпокою.
Пахло звично — деревом, пилом, ліками. На вішалці висіла її куртка й стара синя вітрівка Павла, яку він не вдягав уже кілька місяців. Оксана зняла туфлі, акуратно поставила їх на полицю й поклала аптечний пакет на маленький столик біля дзеркала.
— Пашо? — тихо покликала вона. — Ти вдома?
Відповіді не було.
Може, спить. Останнім часом він і справді міг засинати вдень на кілька годин. Казав, що сон — єдиний порятунок від болю й важких думок.
Оксана пройшла до вітальні. Диван був порожній, плед акуратно складений. На кухні теж нікого. У мийці стояла її ранкова чашка, яку вона не встигла помити перед роботою.
Отже, нагорі, у спальні.
Вона поклала долоню на дерев’яні поручні сходів і раптом почула звук.
Спершу Оксана навіть не зрозуміла, що це. Потім серце сіпнулося.
Сміх.
Павло сміявся. Неголосно, але виразно. Там, нагорі, у їхній спальні.
Оксана завмерла на першій сходинці, міцно вчепившись у поручні…
