— запитала Оксана, пробиваючи чек.
— Учитель фізкультури, — усміхнувся він. — Мене Кирило звати.
— Оксана.
Він став заходити частіше. То потрібні були ручки для класу, то папір, то спортивні грамоти, то скотч для шкільного стенда. Завжди ввічливий, усміхнений, ненав’язливий. Поступово короткі розмови біля каси ставали довшими.
Одного разу Кирило сказав:
— Оксано, не хочете сходити зі мною в кіно?
Вона розгубилася. Після Павла вона не думала про чоловіків. Але в Кирилові було щось надійне.
— Добре, — відповіла вона.
Кирило виявився саме таким, яким здавався: чесним, спокійним, без зайвої гри. Працював у школі десять років, жив із матір’ю, одружений не був.
— Що зі мною не так? — сміявся він. — Тридцять п’ять, а все ще холостяк. Просто своєї жінки не зустрів.
— Або вона вас не зустріла, — м’яко поправляла Оксана.
Їхні стосунки розвивалися неквапливо. Кирило не тиснув, не квапив, не вимагав. Він знав, що за плечима в Оксани важка історія. Вони гуляли в парку, ходили в кіно, пили чай у маленьких кафе, говорили про книжки, роботу, дитинство, життя.
За місяць він зізнався:
— Я знаю про вашого колишнього чоловіка. У місті про це багато говорили.
Оксана напружилася.
— І що ви думаєте?
