Кирило подивився на неї серйозно.
— Думаю, він круглий дурень. Зрадити таку жінку заради грошей — це навіть не дурість. Це ницість.
У червні, коли їхні стосунки стали теплішими й ближчими, сталося несподіване.
Оксана поверталася з роботи й біля автовокзалу побачила знайому постать. Павло стояв біля кас: неголений, пом’ятий, у старому одязі. Поруч лежав потертий рюкзак. Він просив у перехожих грошей на квиток.
— Павле? — гукнула вона.
Він обернувся й не відразу її впізнав. Оксана змінилася: нова зачіска, акуратна сукня, упевнений погляд, пряма спина.
— Оксана! — зрадів він. — Як добре, що зустрів! Виручи, а? Мені до сусіднього міста доїхати треба. Роботу наче обіцяли.
Вона дивилася на цю занепалу людину й не могла повірити, що прожила з нею п’ятнадцять років.
— Вийшов умовно-достроково, — заторохтів Павло. — За хорошу поведінку. Хочу почати заново. Чесно працювати.
— А Інна?
— Та ну її, — махнув він рукою. — Я з нею не спілкуюся.
Оксана дістала гаманець і вийняла купюру — рівно на квиток до сусіднього міста.
— Дякую! — пожвавішав Павло. — Я поверну. Обов’язково поверну, як влаштуюся.
— Не треба повертати, — сказала вона. — Але більше ми не побачимося.
— Оксано, може, поговоримо? Я багато чого зрозумів. Я змінився.
— Ні, Павле. Ти не змінився. Ти вісім місяців брехав мені про смертельну хворобу заради грошей. Тепер живи з наслідками.
Вона повернулася й пішла геть. За спиною пролунало:
— Оксано! Оксано, стій!
Але вона не зупинилася. Ця зустріч стала останньою крапкою.
Увечері Оксана розповіла Кирилові про Павла.
— І що ти відчуваєш? — запитав він.
— Спокій. Навіть жалю немає. Тільки розуміння, що я вчинила правильно.
— А жаль?
— Про що?
— Про п’ятнадцять років.
Оксана замислилася.
— Шкода, звісно. Але якби не все це, я б не стала тією, ким є зараз. І, можливо, не зустріла б тебе.
Кирило взяв її за руку.
— Я хочу, щоб ти знала: зі мною не буде брехні. Навіть якщо правда неприємна, я скажу її прямо.
— Я знаю, — усміхнулася Оксана. — Тому й довіряю тобі.
Восени Кирило зробив їй пропозицію. Весілля зіграли скромно — тільки для найближчих. Валентина Єгорівна плакала від щастя, дивлячись на доньку у світлій сукні.
— Тепер у тебе справжнє щастя, — шепотіла вона.
А Оксана дивилася на Кирила й думала про те, що інколи найстрашніша брехня допомагає нарешті побачити ціну правди. Вісім місяців обману навчили її головного: чесність не купиш ні за які гроші, а довіру треба заслужити щодня.
