— Не стане, — спокійно відповіла вона. — У мене добре передчуття.
І вона не збрехала. Усе справді мало стати добре. Для неї.
Для Павла й Інни наставала година розплати.
Субота видалася несподівано сонячною для жовтня. Кафе «Горобиновий двір» містилося в центрі міста, у старій двоповерховій будівлі з великими вікнами й затишною банкетною залою. Оксана приїхала заздалегідь, щоб усе перевірити.
Адміністраторка, повна жінка середніх років, зустріла її біля входу.
— Усе готово, як домовлялися. Проєктор працює, мікрофон перевірено. Столи накриті на вісімдесят осіб.
Оксана кивнула, поправляючи сумку. Усередині лежали флешки із записами розмов, фотографії підроблених документів і ще один сюрприз, про який знали лише вона й мати.
Гості почали збиратися о сьомій. Приїхали родичі з різних кінців міста: тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, сусіди, старі друзі, колеги. Усі ошатні, з квітами, з подарунками, з радісними обличчями. Багато хто давно не бачився, але хвороба Павла ніби об’єднала всіх довкола Оксани.
Баба Надя підійшла першою й міцно обійняла її.
— Оксаночко, дорога, як же я рада! Я за Павлушу свічки ставила. Де наш герой?
— Зараз приїде, — усміхнулася Оксана. — Готується. Хоче мати урочистий вигляд.
Насправді Павло до останнього намагався відмовитися, скаржився на слабкість, запаморочення, біль. Але зрозумів: не піти буде надто дивно.
Він приїхав у новому костюмі, який, як тепер знала Оксана, був куплений на її гроші для нового життя з Інною.
— Дорогі мої! — Павло увійшов до зали, спираючись на тростину. Обличчя зробив блідим, зате очі блищали. — Як же я щасливий усіх бачити!
Гості оточили його. Обіймали, вітали, раділи. Павло приймав увагу з виразом людини, яка героїчно перемогла страшну хворобу.
— Пашеньку, ти так схуд, — сплеснула руками тітка Зоя. — Але головне, живий. Головне, з нами.
— Нелегко було, — скромно відповідав Павло. — Але завдяки Оксані й вашій підтримці я тримався.
Інна з’явилася однією з останніх. У новій темно-синій сукні, на підборах, з акуратною укладкою. Підійшла до Павла й міцно його обійняла.
— Пашо, рідний, як же я переживала! Оксано, ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спала, молилася за нього.
Оксана дивилася на цю сцену й майже захоплювалася нахабством. Інна грала так переконливо, ніби сама повірила у свою роль.
— Інночко, дякую тобі, — сказав Павло з ніжністю. — Ти була нам як рідна сестра.
«Була», — подумки повторила Оксана. — «Більше не будеш».
Вечеря почалася тепло. Люди згадували, як підтримували Оксану, як телефонували дізнатися про стан Павла, як раділи кожній добрій новині. Багато хто говорив про диво, про силу сім’ї, про віру.
Дядько Микола, брат покійного батька Оксани, підвівся з келихом.
— Хочу випити за Павла. За його стійкість. За боротьбу. І, звісно, за Оксану — найвідданішу дружину, яку тільки можна зустріти.
— За Оксану! — підхопили гості. — За золоту дружину!
Оксана підвелася й кивком подякувала всім.
Настав момент.
Вона взяла мікрофон.
— Дорогі мої, дякую, що прийшли. Ці вісім місяців стали для мене найтяжчими. Але ваша підтримка допомагала мені триматися.
Зала схвально загомоніла. Павло сидів із задоволеним виглядом, приймаючи чергові привітання.
— Сьогодні я хочу розповісти правду про те, що відбувалося весь цей час, — вела далі Оксана.
Павло підвів голову. У її голосі він уловив щось незнайоме.
— Правду про хворобу мого чоловіка. Про жертви, які довелося принести. І про ті дивовижні відкриття, які я зробила дорогою до його «одужання».
У залі стало тихіше. Люди чекали зворушливої історії про боротьбу з раком.
— Для початку послухайте це, — сказала Оксана й кивнула адміністраторці.
Із колонок пролунав голос Павла:
