Продавчиня погодилася допомогти багатому клієнтові на діловій зустрічі, а за кілька хвилин уже він вимагав пояснень

Олеся прийняла запрошення. Тамара Іванівна мало не силоміць запхала в її сумку контейнер зі спеченим нею домашнім пирогом. Тепер у будинку не було викладачів етикету, помічників і охорони, що чекала розпоряджень.

На терасі стояв лише невеликий стіл зі свіжим пирогом, що випромінював апетитний запах. Андрій усміхнувся, побачивши знайомий контейнер. «Схоже, без її гостинців ми вже не обійдемося».

Олеся розсміялася. Цей сміх виявився набагато дорожчим за всі офіційні компліменти, які він чув за останні роки. Андрій дістав невелику оксамитову коробочку.

Він не виголошував довгих промов і не обіцяв неможливого. Йому хотілося сказати лише те, що справді мало значення. «Тоді мені була потрібна дружина для угоди. Сьогодні мені потрібна жінка, без якої я більше не уявляю свого життя. Якщо ти погодишся, цього разу все буде по-справжньому». Олеся довго мовчала.

Вона не сумнівалася у своїх почуттях, але боялася надто швидко повірити в його щирість. За останні роки Олеся звикла розраховувати лише на себе й не приймати обіцянки за доказ кохання. Тепер перед нею стояла людина, яка не вимагала негайної відповіді й не намагалася переконати її грошима.

Він просто чекав, уперше визнаючи, що рішення належить не йому. Вона згадувала розбиту банку з огірками, безглузду пропозицію біля каси, нескінченні уроки етикету й той вечір, коли людина, звикла керувати мільярдами, уперше попросила в неї пробачення. Вона простягнула йому руку…

Андрій обережно надягнув каблучку. За кілька місяців їхнє весілля відбулося дуже скромно. На святі не було телевізійних камер і світських репортерів.

Зате поруч були люди, які щиро раділи за молодят: Тамара Іванівна, кілька працівників магазину, кілька старих друзів Андрія й мати Олесі, яка повністю відновилася після лікування. Згодом журналісти намагалися з’ясувати, звідки з’явилася загадкова дружина одного з найвідоміших підприємців.