Данило втупився в підлогу з таким виглядом, ніби між плитками міг знайти виправдання, яке врятує його від відповіді.
— Ти справді так сказав? — спитала вона майже беззвучно. — Що мені байдуже?
— Вір, я не хотів тебе тривожити, — пробурмотів він. — У Лариси з Сонею зараз складний період. Їм нікуди йти. Я вирішив, ти поставишся по-людськи.
— По-людськи? — Віра ступила крок у кухню. — Ти поселив їх тут без моєї згоди. Вони вже чіпають мої речі, переставляють усе, що їм заманеться. Учора я побачила в смітті свою чашку. Ту, з ромашками. Ти знаєш, скільки вона в мене була.
Лариса ледь помітно знизала плечем.
— На ній була тріщина. Я подумала, що користуватися небезпечно. Не думала, що через стару чашку можна так перейматися.
У Віри на мить зник голос.
— Ти подумала? — нарешті вимовила вона, і злість здригнулася в кожному слові. — А хто дозволив тобі вирішувати за мене?
— Досить, — втрутився Данило і підняв долоню, ніби намагався зупинити вередливу дитину. — Ти знову роздуваєш з нічого біду. Може, тобі просто треба виспатися? Ти ж сама весь час скаржишся, що виснажилася.
Віра подивилася на нього і раптом гостро відчула, що бачить не брата, а майже чужу людину.
Колись вона захищала Данила від хлопчаків у дворі, коли він повертався додому з червоними очима і стиснутим ротом. Після смерті матері вона варила йому вечері, залишала їжу на плиті, прала його речі й чекала, поки він нагуляється з приятелями і з’явиться голодний, роздратований, ніби весь світ йому завинив. Заради нього Віра не поїхала, хоча в неї був шанс почати життя заново. Вона злякалася залишити його самого — розгубленого, безвідповідального, надто молодого, щоб утриматися на ногах.
І тепер ця сама людина стояла в її кухні й пропонувала їй відступити.
— Виспатися? — повільно повторила вона. — Ти хочеш, щоб я пішла зі свого дому?
