— Я не це мав на увазі, — буркнув Данило. — Просто, може, тобі самій було б легше пожити якийсь час в іншому місці.
Лариса мовчала. І в цьому мовчанні було більше відповіді, ніж у будь-яких словах. Вона не збиралася йти. Не чекала дозволу. Не просила прихистити її. Вона вже зайняла місце й дивилася на Віру так, ніби та заважала остаточно розставити меблі.
Віра зрозуміла це з холодною ясністю.
А ж починалося все не так різко.
Віра любила порядок не з прискіпливості. Для неї порядок був повітрям. У її квартирі кожна річ існувала на своєму місці: рушники лежали щільними рівними стосами, баночки зі спеціями стояли так, щоб рука сама знаходила потрібну, книжки розташовувалися за звичною внутрішньою логікою, зрозумілою тільки їй. Навіть у темряві вона могла дотягнутися до потрібного тому, чашки чи коробки. Ранок у цьому домі завжди починався однаково: кава, м’яке світло з вікна і тиша — чиста, спокійна, майже прозора.
Данило жив інакше. Він залишав чашки де доведеться, міг забути тарілку в раковині на два дні, кидав шкарпетки біля дивана, губив ключі, обіцяв прибрати й забував про обіцянку за п’ять хвилин. Холодильник після нього часто залишався прочиненим, стілець — відсунутим, коридор — заваленим взуттям. Віра сердилася, але найчастіше мовчки все виправляла. Він був молодшим братом. А сім’я, як їй здавалося, і існує для того, щоб терпіти трохи більше, ніж можеш.
Поява Лариси спочатку не виглядала вторгненням. Спершу вона заходила ненадовго. Потім залишалася до пізнього вечора. Потім одного разу лишилася ночувати. Потім іще раз. Соня, п’ятирічна дівчинка з тоненьким голоском і безмежною енергією, швидко заповнила квартиру своєю присутністю: крихти на підлозі, кубики під ногами, іграшкові звірі на дивані, липкі сліди на столі. Віра повторювала собі, що це ненадовго. Люди потрапили в скрутну ситуацію. Треба виявити терпіння.
Але все, що називалося тимчасовим, дуже швидко почало вимагати постійних прав.
Лариса переставила каструлі, пояснивши, що так «нормальним людям зручніше». Старий килимок біля входу зник, бо вона вважала його розсадником пилу. Світлі фіранки, які Віра вибирала довго й з любов’ю, Лариса зняла й замінила своїми — строкатими, галасливими, з величезними квітами, від яких уся кімната ніби заговорила на підвищених тонах. У квартирі змінилася не тільки обстановка. Із неї зникла колишня м’яка інтонація.
Одного разу Віра відчинила шафу й виявила, що її светри складені у великий пакет. Акуратно, рівно, але так, ніби їх уже викреслили з дому. Полиця, на якій вони лежали роками, була зайнята речами Лариси.
Коли Віра спитала Данила, що це означає, він навіть не збентежився.
— Вона просто навела лад, — сказав він. — Ти ж сама любиш, коли все розкладено.
Віра не вміла довго кричати. Злість у неї швидко йшла всередину, ставала важким клубком під ребрами. Вона мовчки діставала светри, повертала їх на місце, переставляла чашки назад, складала рушники по-своєму, поправляла книжки, ніби намагалася втримати дім від повільного розпаду. Але майже щодня зникала якась дрібниця. Спочатку чайник, потім улюблена подушка, потім шматок мила з трав’яним запахом, який Віра купувала тільки для себе. Наче квартира потроху забувала, хто тут жив раніше.
На всі її запитання Лариса відповідала однаково спокійно:
