— почала вона й урвалася.
Цього виявилося досить. Віра зрозуміла: листоноша не все вигадала. Жінка раптом обм’якла й стала завалюватися набік. Лера схопилася, поклала її й кинулася викликати допомогу.
Артем ішов селищем і всміхався. Йому дали відпустку на два тижні. Він не хотів згадувати, за що саме, але пам’ять не відпускала: крики, гуркіт, свист над головою, земля, що тремтіла під ногами. Того дня з сорока людей повернулася тільки половина. Напередодні їх привезли назад. Казали, що до кінця служби вони будуть уже тут.
Усім, хто повернувся, дозволили побувати вдома. Щоправда, перед цим кожен підписав папір про нерозголошення: ніхто не повинен був знати, де вони були і що там сталося.
За ті дві доби, коли життя висіло на тонкій нитці, Артем зрозумів більше, ніж за всі попередні роки. Усе, що здавалося важливим, розсипалося на порох. Залишилася тільки сім’я. Мати. Дім. Потім, може, дружина. Діти.
Раніше він ніколи всерйоз не думав про дітей. Це було чимось далеким, чужим, ніби з іншого життя. А тепер він ішов додому й думав: поговорить із матір’ю, а потім, поки відпустка, піде до Лери. Якщо вона ще не вийшла заміж, він попросить її стати його дружиною.
Чим довше він думав про неї, тим ясніше розумів: кращої за Леру йому не знайти. Чесна, красива, справжня. І він був у неї першим — це теж багато важило. Інші дівчата давно гралися в доросле життя, а Лера була не така. Чому він тоді вчинив із нею так жорстоко? Сам не розумів. Ніби був сліпим, дурним, чужим самому собі.
Він не шкодував, що пішов служити. Було страшно, так. Багато чого хотілося забути. Але там, серед страху і втрат, він уперше розібрався в собі. Тепер він знав, чого хоче: міцну сім’ю, де люди тримаються одне за одного, вірять одне одному, люблять не за вигоду і не заради красивих слів.
Селище ранньої вихідної години було майже порожнє. До самого дому Артем нікого не зустрів. Біля під’їзду він сів на лавку. Усе навколо здавалося рідним до болю: вікна, двір, старі дерева, знайома тріщина на стіні.
Мабуть, із вікна його помітила сусідка. Ніна Степанівна вийшла до нього.
— Артеме? І не впізнати тебе. У формі зовсім інший став. Серйозний, красивий.
— Добрий день, тітко Ніно. Як ви?
— Та живемо потроху. А ти як?
— Усе нормально. Що зі мною станеться?
