Вона дивилася на нього дивно. Потім простягнула зв’язку ключів.
— Це що? — не зрозумів Артем.
— Ключі від вашої квартири.
— А мама де? Рано ще кудись іти.
— Артеме… Ти нічого не знаєш?
У животі неприємно стиснулося. Усмішка повільно зникла.
— Що я маю знати?
Ніна Степанівна мовчала кілька секунд. Потім по її щоці покотилася сльоза.
— Артеме… Віру два тижні тому поховали. Серце не витримало.
У нього потемніло в очах.
— Ні… Не може бути.
Але він уже зрозумів, що це правда. Сів назад на лавку й закрив обличчя руками. Сусідка опустилася поруч. Говорила тихо, але кожне слово било по ньому дужче за удар.
— Того дня по всіх новинах показували, що там відбувається. Ніхто ж не знав точно, де ти. І мати твоя не знала. Чи то хтось сказав їй, чи сама здогадалася… Їй стало зле. Дуже зле. До лікарні не довезли. Поплакав би ти, Артеме. Може, легше стало б.
Він підвівся.
— Дякую, тітко Ніно. Я піду.
Він злетів сходами, перестрибуючи через дві-три одразу. Відчинив двері, зайшов у квартиру, притулився спиною до стіни й заплакав. Винен був він. Тільки він. Якби не втік, якби не метався по життю, мов тріска в бурхливій воді, мати була б жива.
На кухні хтось прибрав продукти з холодильника, вимив полиці й залишив дверцята прочиненими. У кімнаті теж усе виглядало чужим у своїй тиші. На столику біля дивана лежала недов’язана шкарпетка зі спицями. Мати любила в’язати. Таких шкарпеток у нього було багато.
Артем сів на диван і взяв в’язання в руки. Скільки він так просидів, не зрозумів. Отямився, коли сонце вже яскраво світило у вікно.
Він відчинив кватирку. Треба йти до матері. Хоча б попросити пробачення. І тут згадав: він навіть не спитав, де її поховано.
Він замкнув квартиру й постукав до сусідки. Ніна Степанівна пояснила дорогу.
— Хочеш, я з тобою схожу?
