— Як хочеш, так і розумій. Сьогодні пройшов комісію. Завтра йду на службу.
Віра ніби осіла на стілець.
— На службу? Що ти верзеш? Тобі не можна туди. Навіщо?
— Я був сьогодні в місті. Все вирішено.
Мати заплакала. Артем присів перед нею.
— Мамо, ну що ти? Ти ж розумієш, так краще. Я не люблю Леру. Не можу одружитися тільки тому, що вона цього захотіла. Мені тепер усе життя мучитися?
Віра довго мовчала. Потім тихо сказала:
— Не знаю, синочку. Може, ти й маєш рацію в чомусь. Тільки схоже це не на рішення, а на втечу.
— Нехай втеча. Краще піти, ніж одружитися з-під палиці. Збери мене, будь ласка. Ось список дали.
— А як же так швидко? Без проводів, без підготовки…
— Нічого. Мені двадцять один. Відслужу — повернуся. Не встигнеш занудьгувати.
Віра не спала всю ніч. Та й як заснути, коли син уранці йде невідомо куди? На світанку вона провела його до зупинки.
— Повертайся, чуєш? Я чекатиму.
— Скоро повернуся, мамо. І не встигнеш озирнутися.
Автобус відвозив Артема, а Віра стояла біля дороги й витирала сльози. Може, вона вчинила неправильно, відпустивши його. Але він уже дорослий. Має сам відповідати за свої рішення.
Артемові дісталася непогана частина. Непогана не тому, що там було легко чи престижно, а тому, що там не принижували новачків, не з’ясовували, хто головніший, не ламали людей заради забави. Усі знали, навіщо вони тут, і готувалися до того, що попереду.
За пів року їх мали навчити всього: стріляти, ховатися, витримувати навантаження, битися, діяти швидко й мовчки. Артем утомлювався так, що в нього не лишалося сил думати про дім, про Леру, про матір, про селище. Раз на тиждень він телефонував Вірі, іноді рідше. Розмови були короткі. Він устигав тільки спитати про здоров’я і сказати, що живий.
Потім їх відправили туди, де зв’язку майже не було. Раз на кілька місяців дозволяли написати листа, але ніхто не обіцяв, що він дійде. Листи спершу йшли в головну частину, там їх перевіряли, а вже потім вирішували, відправляти далі чи ні.
Удома Віра щоразу здригалася, коли повз проходила листоноша. Від Артема прийшов тільки один лист. Вона розуміла: він десь там, звідки не можна писати докладно. І чекала.
Минув рік відтоді, як син поїхав. Віра змарніла, стала частіше хапатися за серце. Тиск стрибав, слабкість накочувала зненацька. Два місяці тому їй навіть довелося полежати в лікарні.
Одного вечора вона сиділа біля вікна. Надворі вже сутеніло. Раптом вона помітила, як через двір швидко, майже пригнувшись, біжить дівчина. У руках у неї був згорток. Дівчина зникла в під’їзді, а у Віри всередині піднялося невиразне занепокоєння.
За хвилину пролунав дзвінок.
Віра поспішила відчинити. На порозі стояла Лера. А на руках у неї було немовля — зовсім маленьке, місяців два-три.
— Добрий день, Віро Андріївно… Можна зайти?
