— Кажуть, бабуся вчасно допомогу викликала. Врятували. Без тяжких наслідків. Але ти тепер краще ходи й озирайся. Ганна Петрівна сказала, що дістане стару мисливську рушницю, і хай її потім хоч запроторять, зате ти спокійно ходити не будеш. Усе, я пішла. Мені ще бракувало, щоб хтось побачив, як я з тобою розмовляю.
Він повернувся до майстерні. Злість і тривога всередині змішалися. «Наробила лиха, — думав він про Леру. — А я тут до чого? Я один такий, чи що?»
Чоловіки так само уникали дивитися на нього. Надвечір Артем згадав, що чекає його вдома, і зовсім скис. Мати й раніше сварилася через його походеньки, попереджала, що добром це не скінчиться. Тепер вона його точно з’їсть.
Увесь день він думав, що робити. Робота дозволяла мовчати, і ніхто йому не заважав. Надвечір рішення визріло. Він підійшов до начальника і попросив відгул на завтра.
— Правильно, — сказав той. — Сходи до Лери. Не можна так лишати.
Артем тільки кивнув. Не пояснювати ж, що до Лери він іти не збирається. Знав би він раніше, чим усе закінчиться, взагалі б не зв’язувався. У нього був інший план.
Він вирішив піти до призовного пункту. Піде служити. Поживе інакше, подумає, а за цей час у селищі все вляжеться і забудеться. Матері він вирішив поки нічого не казати. Сподівався, що все можна буде владнати швидко.
Увечері, звісно, довелося слухати Віру. Куди подінешся, якщо живеш із нею в одній квартирі? Артем намагався не відповідати: так вона швидше виговориться і втомиться. Він не думав, що мати так розійдеться. Та й узагалі не думав, що все обернеться такою бідою.
Він любив Віру. По змозі намагався не засмучувати її. Пам’ятав, як важко їй було, коли він був хлопчиськом. Вона працювала на двох роботах, щоб у нього були хороші речі, щоб він не почувався гіршим за інших. У його класі були хлопці, яких ростили самі матері, і їхня бідність кидалася в очі: куртки замалі, рукави закороткі, про плеєри й нові кросівки вони могли тільки мріяти. В Артема було майже все, про що він просив.
Але він не ріс ледачим споживачем. Щойно навчився, став допомагати по дому. Подорослішавши, взяв на себе майже всі справи: прибирання, покупки, навіть готування. Якось попросив матір купити йому кулінарну книжку, щоб не питати щодня, як варити суп чи тушкувати м’ясо.
Віра пишалася сином. І собою теж — що витягла, виростила, не дала йому відчути себе обділеним. Усе змінилося, коли він остаточно подорослішав і почав міняти дівчат так часто, що все селище тільки про нього й говорило.
Уранці, поки мати ще спала, Артем швидко одягнувся й пішов на зупинку. За пів години він уже був у місті. Установа ще не відчинилася, і йому довелося майже дві години тинятися неподалік.
Нарешті він потрапив до працівника, який займався призовниками. Той вислухав його, перегорнув папери.
— У тебе ж відстрочка за сімейними обставинами. Тут усе зазначено.
— Розумієте, мамі хотілося, щоб я був поруч. І я сам тоді не прагнув. А тепер вирішив.
— Вирішив, значить… Ну що ж. За пару місяців чекай виклику.
— Ні, ви мене не зрозуміли. Мені треба терміново. Краще сьогодні.
Чоловік подивився на нього уважніше.
— Щось накоїв?
— Накоїв, — чесно відповів Артем. — Але не злочин.
— Дівчина?
— Можна й так сказати.
Працівник знову перебрав папери, помовчав, потім сказав:
— Є один варіант. Завтра вирушає група. Але після підготовки їх відправлять у небезпечний район. Якщо до вечора встигнеш пройти комісію і тебе визнають придатним, можу включити тебе до списку.
Артем підхопився.
— Встигну.
Чоловік заповнив кілька бланків і простягнув йому.
— Із цим ідеш на комісію. Якщо десь почнуть тягнути або виникнуть питання, одразу дзвони. Номер на кожному аркуші.
Додому Артем повернувся затемна. Віра зустріла його на кухні.
— Де ти був увесь день?
— У місті.
— Сподіваюся, до Лери заходив? Перепросив у бідної дівчинки? І взагалі, Артеме, я вважаю, ти повинен із нею одружитися.
— Мамо, ви всі ніби змовилися. Лера, Лера… Із мене чудовисько зробили. А якщо подумати? Вона сама запросила мене додому саме тоді, коли бабусі не було. Ти хочеш сказати, вона не розуміла, чим може закінчитися вечір?
— Може, й розуміла. Вона ж любить тебе з дитинства.
— І що тепер? Я маю перекреслити своє життя, щоб їй було добре?
— Не смій так казати.
— А як мені казати? Скажи, я не правий? Якщо вона цим хотіла прив’язати мене до себе, це дурість. Зараз не ті часи. Все селище стало на її бік, а вона сама не подумала, як потім житиме. Сама себе виставила на ганьбу.
— Нормально вона житиме, бо ти одружишся з нею, — твердо сказала Віра.
Артем подивився на матір і зрозумів: переконати її неможливо. Отже, він усе вирішив правильно.
— Мамо, зрозумій. Увесь цей спектакль розрахований на те, щоб мені стало соромно. Щоб люди тиснули на мене. Щоб ти тиснула. Щоб я побіг і одружився. Не буде цього.
— А я кажу — буде. Ти зганьбив дівчину.
— Вона сама себе зганьбила. Усе, мамо. Не хочу більше. Завтра я їду.
— Куди?
