Чорний службовий седан виїхав до дев’ятої дивізії. За вікнами тягнулися сірі дороги, рідкі селища, смуги лісу й промислові околиці. Мар’яна сиділа на задньому сидінні, притискаючи до себе портфель, і здавалася задрімалою. Насправді вона подумки знову й знову проходила майбутні кроки: КПП, штаб, кабінет Бурлака, серверна, доступ до логів, реакція доньки, можливе втручання згори. Надто багато змінних. Але саме тому вона й обрала шлях зсередини.
Найнепередбачуванішою змінною лишалася Олеся. Мар’яна не знала, як донька відреагує, побачивши її в частині. Не знала, чи встигне та приховати впізнавання. Не знала, чи витримає біль, якщо вистава зайде надто далеко. Але виключити Олесю з цієї війни вже було неможливо: ворог сам втягнув її туди, коли підняв на неї руку.
Сидоренко на передньому сидінні переглядав документи й час від часу уточнював пункти маршруту. Він був зібраний, коректний і явно роздратований тим, що референтка позаду то поправляє окуляри, то шарудить паперами, то ставить водієві побутові запитання. Мар’яна навмисне підтримувала цей образ до дрібниць. Якщо майор повірив, повірить і Бурлак.
КПП батальйону «Вепр» зустрів їх важким, непривітним виглядом. Над воротами висів грубий девіз про перемогу і смерть, висічений на темному камені. На плацу, по обидва боки дороги, стояли солдати. Вони були поголені, підтягнуті, формально охайні. Але Мар’яна дивилася не на форму. Вона дивилася в очі.
Деякі обличчя вона встигала оцінити лише на мить, але й цього вистачало. В одного була свіжа садно біля губи, інший надто різко втягнув голову в плечі, коли повз пройшов прапорщик, третій дивився на штаб так, ніби там містилася не канцелярія, а камера тортур. У таких деталях частина розповідає про себе більше, ніж у будь-якій стройовій доповіді.
Там не було військової гордості. Лише вивчена порожнеча, страх і втома. Люди, які бояться дихати голосніше, ніж належить, виглядають саме так.
Біля штабу їх зустрів начальник складу — огрядний чоловік з одутлим обличчям і маленькими оцінювальними очима. Він ковзнув поглядом по знаках розрізнення Сидоренка, потім подивився на Мар’яну й усміхнувся криво.
— Із центру прибули? Командир чекає. А це в нас хто?
— Референт Левченко, — поспішно сказала Мар’яна, ніби боялася, що її не представлять. — Допомагаю з адміністративною частиною.
— Адміністративною, значить, — протягнув начальник складу. — Тут вам не кабінет із чайником. У нас місце суворе. Паперовим паням зазвичай тут зле стає.
Мар’яна опустила погляд.
— Я постараюся не заважати.
Його посмішка стала ширшою. Він повернувся й повів їх коридором. Сидоренко помітно напружився через порушення статутної ввічливості, але промовчав. Мар’яна ж подумки відзначила: атмосфера страху починалася не в кабінеті Бурлака. Вона просякла тут навіть стіни.
Важкі двері з табличкою «Полковник Т. Бурлак» відчинилися, випускаючи назовні запах дорогого тютюну й алкоголю. Кабінет був розкішний до непристойності: шкіряне крісло, масивний стіл, трофеї на стінах, пляшки у відкритій шафі. Господар кабінету навіть не підвівся. Він розвалився в кріслі, як людина, що приймає данину, а не перевірку…
Мар’яна встигла помітити ще кілька деталей: дорогий годинник на зап’ястку Бурлака, надто свіжий ремонт, сейф за декоративною панеллю, стос актів постачання на краю столу. Усе це не доводило злочину саме по собі, але складалося в портрет. Командир батальйону жив тут не як службовець, відповідальний за людей, а як господар приватного володіння…
