У цей самий час у приватному медичному центрі родина Дмитра розташувалася у VIP-залі. Аліса сиділа на розкішному шкіряному дивані в дорогій сукні для вагітних і тримала долоню на ледь округленому животі. Її обличчя сяяло вдоволенням. Людмила, мати Дмитра, підійшла й узяла її за руку:
— Дорога невістко, ти не втомилася?
Аліса м’яко всміхнулася. Людмила погладила її по животу:
— Мій онук, мабуть, дуже сильний.
Марія одразу простягнула їй подарункову коробку:
— Це органічний зелений сік із найдорожчого магазину. Дістала через свої зв’язки. Пий щодня, щоб народити нам здорового, міцного хлопчика.
Тітка дістала із сумочки маленьку срібну підвіску:
— Я освятила її в храмі. Кажуть, якщо носити, обов’язково народиться хлопчик.
Аліса з усмішкою приймала подарунки один за одним. Потім подивилася на Дмитра:
— Бачиш, як усі люблять нашого малюка?
Дмитро стояв поруч і буквально сяяв від гордості.
— Звісно. Мій син — спадкоємець родини.
Людмила повернулася до нього:
— Не хвилюйся, любий. Після пологів я найму найкращу няню. Алісі треба буде тільки відпочивати.
— Авжеж, — підхопила Марія. — А потім наш хлопчик піде до найкращої приватної школи міста.
Дмитро самовдоволено всміхнувся:
— Це вже вирішено. Я забронював для нього місце.
Усі сміялися й жваво балакали. Найкраща няня, найкраща школа, підвіска на хлопчика — родина вже розписала життя дитини на роки вперед. Ніхто й не згадав про жінку, яка менш ніж годину тому підписала з Дмитром документи про розлучення. Про двох дітей, які цієї самої миті їхали до аеропорту, — теж.
Підійшла медсестра:
— Алісо, ваша черга на УЗД.
Дмитро одразу підвівся:
— Я піду з тобою.
Уся родина підвелася слідом. Людмила спитала:
— Ми можемо зайти всі разом?
Медсестра похитала головою:
— Лише один супровідник.
Дмитро зайшов до кабінету разом з Алісою. Усередині було прохолодно, а біле світло горіло так яскраво, що кожен предмет здавався неприродно чітким. Аліса лягла на кушетку. Дмитро став поруч і взяв її за руку.
— Не хвилюйся. Я певен: це хлопчик.
Аліса слабко всміхнулася:
— Я теж так думаю.
Лікар надягнув рукавички й повів датчиком по її животу. На екрані проступило зображення, з кожною секундою стаючи чіткішим. Лікар уважно вдивлявся в монітор, і його брови поволі поповзли вгору. Дмитро спочатку цього не помітив — він дивився на екран із тим самим самовдоволеним очікуванням, з яким годину тому говорив про зарезервоване місце в школі.
— Лікарю, моя дитина добре розвивається?
Лікар не відповів. Змінив кут датчика й продовжив огляд. Пауза затягувалася. Аліса занепокоїлася:
— Лікарю, щось не так?
Лікар мовчав. Він знову й знову повертався до тієї самої ділянки зображення, і напруження в кабінеті густішало з кожною секундою. Дмитро не витримав:
— Лікарю, та скажіть уже щось!
Лікар повільно зняв окуляри, ще раз подивився на екран і натиснув кнопку інтеркому:
— З’єднайте мене з юридичним відділом і пришліть службу безпеки до третього кабінету УЗД.
Дмитро остовпів.
— Навіщо служба безпеки?
Аліса запанікувала:
— Щось не так із моєю дитиною?
Лікар повернувся до них. Його голос звучав дуже спокійно — так говорять люди, які вже все зрозуміли й тепер лише добирають слова:
— Нам треба з’ясувати кілька моментів.
Дмитро переводив погляд із лікаря на екран і назад. Ще хвилину тому він чекав, що йому скажуть, як добре розвивається син, а тепер не розумів, звідки взявся цей рівний, офіційний тон і навіщо тут охорона…
