У цю мить двері відчинилися, і зайшов працівник:
— Пане Дмитре, до вас відвідувач.
— Хто?
— Адвокат.
Дмитро й Марія перезирнулися. Марія тихо сказала:
— Можливо, це від Катерини.
Дмитро підвівся:
— Нехай зайде.
За кілька хвилин до кабінету зайшов чоловік років сорока, у темному костюмі й із портфелем у руці.
— Добрий день, Дмитре. Мене звати Сергій.
Дмитро одразу впізнав це ім’я. Адвокат, який представляв мої інтереси. Він спитав холодно:
— Що вам потрібно?
Адвокат поставив портфель на стіл:
— Я приніс додаткові документи. — Він відкрив його й дістав товсту теку. — Це доповнення до позову.
Дмитро насупився:
— Які докази?
Адвокат подивився йому просто в очі:
— Докази того, що ви переказали кошти зі спільного подружнього рахунку на особистий, а потім використали їх для купівлі квартири для пані Аліси.
Марія негайно втрутилася:
— Це не доводить, що кошти були подружніми.
Адвокат ледь усміхнувся:
— У нас є всі банківські виписки.
Він виклав на стіл кілька аркушів. Дмитро побачив цифри. Він упізнав їх — суми, дати, номери рахунків, усе те, що, як йому здавалося, ніхто й ніколи не стане перевіряти. Заперечувати було нічого. Адвокат продовжив:
— Крім того, у нас є записи моменту, коли ви підписували договір купівлі-продажу.
Дмитро стиснув кулаки. Марія почала було щось питати, але адвокат відповів спокійно:
— Ми лише захищаємо законні інтереси нашої клієнтки.
Дмитро холодно розсміявся:
— Де вона?
Адвокат відповів не одразу:
— Катерина наразі проживає за кордоном із дітьми.
— Я хочу з нею зустрітися, — сказав Дмитро.
Адвокат кілька секунд дивився на нього:
— Це залежить від неї.
Дмитро промовчав. Марія швидко втрутилася:
— Передайте Катерині: якщо вона відкличе позов, ми готові до переговорів.
Адвокат кивнув:
— Я передам.
Він прибрав документи й підвівся. Уже біля дверей обернувся:
— Дмитре, я хочу вам дещо нагадати.
Дмитро подивився на нього. Адвокат промовив повільно:
— У житті є помилки, які не можна виправити грошима.
Після цих слів у кабінеті стало тихо. Ні Дмитро, ні Марія не знайшли, що відповісти. Двері за адвокатом зачинилися, а фраза лишилася висіти в повітрі.
А десь дуже далеко настав вечір. Я гуляла з Артемом і Ксенією парком неподалік від нашого дому. Дерева були високі, кам’яні доріжки вилися серед трави. Ксенія бігла попереду:
— Мамо, тут так гарно!
Артем ішов поруч зі мною:
— Мені теж тут подобається.
Я дивилася на своїх дітей. Легкий вітерець ворушив листя, виразно чулося пташине щебетання. Можливо, після всього, що ми пережили, ми нарешті знайшли своє місце спокою…
