Мені хотілося від нього не лише рідкісних зустрічей. Хотілося уваги, турботи, бодай короткого знака, що я для нього не просто зручна таємниця. Але зустрічалися ми рідко, і кожна пауза між ними розтягувалася до болю. Я розуміла: далі так не можна. Я сама себе змучу. Навіщо я йому по-справжньому? У мене чоловік, діти, обов’язки. Розлучатися я не збиралася. І знову заміж, якщо чесно, не хотіла б ні за кого. Нормального майбутнього в цьому романі я не бачила, як не намагалася обдурити себе.
Що це було — пристрасть, закоханість, любов, жага бути потрібною? Я не знаю й досі. Знаю тільки, що воно витягувало з мене сили. А чоловік тим часом почав щось відчувати. Він став ревнувати майже хворобливо: після роботи оглядав мене, ніби шукав сліди чужих рук, сам забирав мене з роботи, дзвонив без кінця, стежив за кожним моїм рухом. Я задихалася вже не тільки від брехні, а й від цього нового контролю.
Урешті я сказала тому чоловікові, що більше не можу. Не можу чекати його й страждати, не можу жити подвійним життям, не можу щодня дивитися чоловікові в очі й брехати. У нього своя дорога, у мене — сім’я, діти, заради яких я взагалі тримаюся на цьому світі. Після цього ми перестали бачитися. А я все одно хочу його. Щодня надягаю на обличчя усмішку й іду на роботу, ніби нічого не сталося.
Я знала, що час має лікувати. Так заведено казати, коли більше нічого сказати. Але мені було страшно. Якщо одного разу мене вже так різко зірвало, де гарантія, що за місяць, рік чи кілька років це не повториться? Збоку все виглядало надто просто: зрадила — отже, винна без розмов. А життя буває таким заплутаним, що в ньому не завжди видно, де починається провина і де закінчується відчай.
І все ж найтяжче запитання не відпускало мене: чи була в цій зраді винна тільки я? Розлучення здавалося найпрямішим виходом, але за ним одразу поставали діти. Що робити з ними? Як розірвати їх між матір’ю й батьком, якщо вони так люблять його? Чоловік любить мене, діти люблять його, а я люблю дітей сильніше за власне життя. Іноді після чужих жорстоких слів про такі історії мені спадали на думку страшні речі. Але на кого я залишу своїх дітей? Як жити далі — я справді не знаю…
