Із передпокою долинув голос Назара: він почув, що сестра приїхала. Софія попросила дорослих поки нічого не казати й сама покликала братів до кімнати. Мирон першим підбіг до неї й спитав, чи мамі стало краще. Дівчина присіла, взяла його за руку й попросила привести Остапа та Назара.
Усі троє сіли поруч. Богдан хотів вийти, але Остап несподівано попросив залишитися. Софія почала з того, що лікарі дуже старалися, однак урятувати маму не змогли. Назар схопився, не вірячи словам: адже Лариса була в лікарні, де їй мали допомогти. Богдан зупинив хлопчика біля дверей і тихо підтвердив, що сестра все зрозуміла правильно.
Мирон притулився до Софії й спитав, коли мама повернеться додому. Оксана обережно пояснила, що цього вже не станеться. Тоді шестирічна дитина запропонувала, щоб тато забрав маму до себе і вони знову були разом. Ніхто не зміг відповісти.
Остап стояв біля вікна без сліз. Після довгого мовчання він поставив запитання, якого боявся найбільше: чи не заберуть тепер його і братів до дитячого будинку. Софія відразу пообіцяла, що цього не допустить, бо вона повнолітня. На уточнення, чи знає вона це напевно, дівчина відповіла, що все з’ясує сьогодні. Оксана почула, як крихко звучить упевненість, за яку та трималася.
Похорон відбувся за кілька днів. Галина Іванівна приїхала здалеку й чесно зізналася племінниці, що не зможе забрати трьох хлопчиків. Вона пообіцяла надсилати гроші й навідувати їх, але постійну відповідальність взяти на себе не могла.
Невдовзі до будинку прийшла Людмила Андріївна Бондар, фахівчиня служби опіки. Вона заздалегідь зв’язалася із Софією, попросила підготувати документи дітей і свідоцтва про смерть батьків. Дівчина зустріла її одним запитанням: чи не збираються братів забрати.
Людмила Андріївна спокійно пояснила, що насамперед потрібно зберегти дітям звичне середовище й забезпечити безпеку. Розлучати братів без серйозної причини ніхто не збирається. Повнолітня сестра як найближча родичка може стати опікуном, але для цього треба оцінити її можливості й умови життя.
Фахівчиня оглянула кімнати, уточнила шкільні й побутові питання, а потім поспілкувалася з кожною дитиною окремо. Остап прямо сказав, що хоче жити із Софією. Назар відповів так само, з Мироном розмовляли простіше, зважаючи на його вік. Після бесід хлопчики трохи заспокоїлися.
Софії запропонували оформити тимчасову опіку, щоб діти залишилися з нею на перехідний період, поки вирішується питання постійного влаштування. Для цього була потрібна прискорена перевірка особи й житлових умов. Дівчина негайно заявила, що стане і постійним опікуном.
Людмила Андріївна попросила її тверезо оцінити сили. Йшлося одразу про трьох дітей, молодшому з яких лише шість. Кілька тижнів, прожитих у надзвичайних обставинах, не дорівнюють багатьом рокам щоденної відповідальності. Софія вперто повторила, що впорається.
Після відходу фахівчині вона опустилася на стілець і зізналася Остапові: найбільше боялася, що братів заберуть негайно. Підліток нагадав, що сестра обіцяла цього не допустити. Софія подивилася на нього й сказала, що зробить усе можливе.
Але вже найближчими днями стало ясно, якою ціною їй доведеться виконувати обіцянку. Треба було збирати довідки, ходити по установах, повідомляти до школи, готувати, оплачувати рахунки, купувати продукти й наглядати за Мироном. Софія вставала раніше за всіх і лягала останньою. Вона відмовилася від планів навчатися очно й почала шукати роботу, куди брали без досвіду. Якось Оксана побачила на столі оголошення про вакансію пакувальниці на складі. Дівчина сказала, що братам її освіта зараз не допоможе, і не помітила, як остаточно викреслила себе з власного майбутнього…
