Оксана нагадала про належні дітям виплати й спадкові питання, які з часом урегулюють. Софія заперечила: жодні виплати не заберуть Мирона зі школи, якщо він захворіє, не перевірять уроки Назара й не заспокоять Остапа вночі. Саме тому, відповіла Оксана, їй потрібен ще один дорослий.
— У мене нікого немає.
— Є ми.
Софія насторожилася. Вона звикла чути від Богдана й Оксани пропозиції купити продукти, відвезти до лікарні або допомогти з документами, але тепер у словах жінки було щось більше. Оксана не стала вимовляти думку, яка вже кілька днів не давала їй спокою. Вона лише попросила дівчину не вирішувати все подальше життя за один ранок.
Увечері Оксана розповіла чоловікові про вакансію на складі. Богдан одразу зрозумів, до чого вона веде. Він погодився, що продуктами й грошима проблему не розв’язати, а вісімнадцятирічна Софія сама не витримає турботи про трьох братів.
— Ти думаєш про те саме, що й я? — спитав він.
— Ми могли б стати їхніми опікунами.
Богдан довго дивився на дружину, потім спитав, чи вона певна. Оксана чесно відповіла, що ні. Вона розуміла масштаб рішення: троє хлопчиків, кожен зі своїм характером, віком, пам’яттю про батьків і свіжим горем. Це було зовсім не схоже на колишню обережну розмову про одну прийомну дитину.
Вона була певна лише в тому, що цю можливість необхідно серйозно розглянути. Якщо ними рухало бажання відчути себе рятівниками на тлі чужої трагедії, від цієї затії слід було відмовитися. Але якщо вони здатні дати дітям стійкий дім, не витісняючи з їхнього життя рідних батьків і старшу сестру, треба бодай дізнатися законний шлях.
— А Софія? — спитав Богдан. — Вона має залишитися сама в цьому будинку?
— Ні. Я не стану забирати її братів і влаштовувати їм ще одне розлучення. Якщо хлопчики переїдуть, вона буде з нами.
Наступного дня подружжя зустрілося з Людмилою Андріївною без дітей. Фахівчиня попередила, що вони не є родичами і тому мають пройти підготовку, зібрати документи, медичні висновки, підтвердити дохід і допустити обстеження житлових умов. Відсутність власних дітей не була перешкодою: оцінювалася здатність кандидатів виховувати підопічних і забезпечувати їм безпеку.
При цьому Софія мала переважне право як повнолітня сестра. Її тимчасову опіку вже оформлювали. Для дванадцятирічного Остапа згода на конкретного опікуна була обов’язковою; думки молодших також збиралися врахувати.
Людмила Андріївна порадила насамперед поговорити із Софією. Для неї пропозиція сторонніх людей могла прозвучати не як підтримка, а як спроба відібрати останніх близьких. Оксана знала, що саме так дівчина, найімовірніше, все й почує. Але іншого чесного шляху в них не лишалося…
