Чоловіка на фотографії звали Тарас Гончаренко. Поруч із ним стояла дружина Лариса, а світловолоса незнайомка виявилася їхньою старшою донькою Софією. Їй було вісімнадцять. Хлопчиків звали Остап, Назар і Мирон: старшому виповнилося дванадцять, середньому дев’ять, молодшому шість.
Оксана ще раз подивилася на знімок, а потім спитала, навіщо Богдан показує їй чужу сім’ю. Він відповів не одразу.
— Тарас загинув.
Богдан і Тарас вчилися в одному класі. Після школи їхні шляхи розійшлися, але іноді вони зустрічалися з випускниками й обмінювалися вітаннями. Близько двох місяців тому Андрій Коваль повідомив, що Тарас потрапив в аварію. Пізно ввечері в його машину врізалася вантажівка, і лікарі не змогли врятувати чоловіка.
Богдан їздив на похорон. Тоді він сказав дружині, що помер колишній однокласник, але не назвав прізвища, а Оксана не стала розпитувати. Тепер вона згадала той вечір: чоловік повернувся похмурий, майже не торкнувся вечері й довго сидів на кухні. Їй здавалося, що смерть ровесника просто нагадала йому про швидкоплинність життя.
На похороні Богдан уперше побачив дітей Тараса. Лариса трималася до кладовища, а потім їй стало зле. У наступні дні жінка майже не їла, спала по дві години, у неї почалися тяжкі напади й проблеми із серцем. Зрештою її поклали до лікарні. Усі троє хлопчиків залишилися із Софією, яка тільки-но закінчила школу.
Близькі родичі жили далеко й не могли постійно дбати про дітей. Сестра Лариси, Галина Іванівна Мельник, приїжджала одразу після трагедії, але невдовзі була змушена повернутися додому. Богдан дізнався про становище сім’ї від Андрія й спершу відвіз продукти один раз. Потім побачив порожній холодильник, рахунки на столі й розгублену дівчину, якій доводилося одночасно готувати, втішати братів і їздити до матері.
Чотири пакети біля хвіртки раптом перестали бути подарунками молодій жінці. У них була їжа для дітей, які залишилися без звичної дорослої підтримки.
— Отже, ти все знав і весь цей час їздив до них, — тихо сказала Оксана. — А мені казав про справи після роботи.
Богдан не сперечався. Він зізнався, що злякався. Після колишніх розмов про дітей йому здавалося, що ця історія завдасть дружині нового болю. Він розраховував трохи допомогти, дочекатися повернення Лариси з лікарні й не втягувати Оксану в чужу біду.
— Ти вирішив за мене, що я не витримаю навіть знання про трьох голодних хлопчиків?
— Я хотів тебе захистити.
— Від кого? Від них?
Чоловік опустив погляд і визнав, що вчинив неправильно. Він не називав таємницю доброю справою й не намагався виправдати брехню турботою. Саме це трохи приглушило гнів Оксани. Але вона все одно нагадала: достатньо було один раз сказати, що в загиблого однокласника залишилися діти й їм потрібна допомога. Тоді право вирішувати, наскільки їй боляче, лишилося б за нею.
— Твоя брехня ледь не зруйнувала наш шлюб, — мовила вона. — Я вже шукала, як оформити розлучення.
Богдан зблід. Оксана додала, що річ була не лише в побаченому біля будинку. До розлучення її наполегливо підштовхувала Марина, і тепер належало зрозуміти, навіщо близькій подрузі знадобилося перетворювати допомогу осиротілій сім’ї на доказ зради…
