Богдан відкрив листування з Мариною. Кілька тижнів тому вона написала йому й попросила про зустріч без Оксани, нібито збираючись розповісти щось важливе про подругу. Він запропонував говорити із самою Оксаною, але Марина натякала, що жінці краще не знати деяких речей. Вона кликала його випити кави й попереджала, що він пошкодує про відмову.
Богдан відповів жорстко: обговорювати дружину за її спиною він не стане. Після цього Марина більше не писала. Він вважав повідомлення безглуздою спробою втягнути його в чужу сварку й не розповів Оксані. Тепер листування виглядало частиною довшого задуму.
Подружжя відновило послідовність подій. Марина побачила машину на сусідній ділянці, почала спостерігати, а потім привезла Оксану у вибраний день. Вона показувала фотографії, їхала слідом за Богданом від магазину й заздалегідь вгадувала пояснення. Слово «благодійність», обмовка про дітей і небажання дізнатися, хто живе в будинку, більше не здавалися випадковими.
— Вона знала про сім’ю Гончаренків, — сказала Оксана. — Або принаймні могла дізнатися за одну розмову із сусідами.
Богдан не хотів звинувачувати Марину без прямого зізнання. Тоді Оксана запропонувала зустрітися з нею разом, однак чоловік заперечив: при дружині та одразу замкнеться. Він вирішив прийняти колишнє запрошення й записати розмову лише для них двох, не збираючись публікувати запис або передавати його будь-кому.
На повідомлення Богдана швидко надійшла відповідь. Марина зраділа й призначила зустріч на наступний вечір. Вони вибрали невелике кафе неподалік від ділового кварталу. Перед виходом Богдан запропонував усе скасувати, якщо Оксані неприємна ця затія, але тепер їй було необхідно дізнатися правду.
Очікування виявилося болісним. О пів на восьму чоловік написав, що їде додому, а ще за тридцять хвилин поклав телефон на кухонний стіл.
— Усе гірше, ніж я припускав, — сказав він.
Спочатку на записі було чути дзенькіт чашок, музику й приглушені голоси. Потім Марина насмішкувато зауважила, що Богдан нарешті дозрів до розмови. Він попросив одразу перейти до того, що вона хотіла повідомити про Оксану. Марина заговорила про його життя як про клітку. За її словами, в успішного сорокадворічного чоловіка була робота, квартира й майбутнє, але вдома на нього чекала жінка, поглинута власними страхами.
Богдан зажадав конкретики. Тоді Марина вимовила те, про що знала лише завдяки довірі подруги: Оксана не може народити дитину, і чоловікові нема чого вдавати, ніби життя без дітей його влаштовує.
Оксана заплющила очі. Колись Марина сиділа поруч після тяжких обстежень, знала кожен діагноз, кожну надію і кожну невдачу. Тепер той самий біль вона пред’являла Богданові як ваду дружини.
На записі чоловік спитав, заради цього його й кликали. Марина відповіла, що їй його шкода. Він міг би бути з жінкою, здатною дати йому «нормальну сім’ю». Богдан попросив назвати таку жінку, і після короткої гри в недомовленість Марина вимовила: «Наприклад, зі мною».
Вона запевняла, що давно помічає його втому, а порядність лише заважає зробити крок. Нібито Оксана тримається за чоловіка зі страху самотності, тоді як поруч із Мариною в нього з’явиться справжнє майбутнє. Богдан спитав, з чого вона взяла, що він нещасливий, і почув ту саму відповідь: нормальний чоловік не захоче все життя залишатися бездітним.
Потім чоловік поставив запитання, заради якого й прийшов: навіщо Марина привезла Оксану на дачу. У відповідь вона спробувала ухилитися, але Богдан назвав ім’я Софії й зажадав сказати, хто ця дівчина. Запала пауза, після якої удавана турбота остаточно розсипалася…
