Оксана зупинилася й відповіла без вагань: так, викреслила. Не через одну невдалу розмову і не через образливі слова, а тому, що Марина знала правду про сім’ю Гончаренків і навмисно змусила подругу повірити в зраду чоловіка.
Марина роздратовано всміхнулася. Вона й далі називала свій вчинок спробою показати, що шлюб Кравченків тримається на звичці. На її думку, якщо Оксана так легко засумнівалася в Богданові, отже, довіри між подружжям давно не існувало.
— Ти хотіла не показати мені слабке місце, — сказала Оксана. — Ти хотіла отримати мого чоловіка.
Марина не стала заперечувати.
— І що? Я хоча б могла дати йому дітей.
Кілька секунд Оксана дивилася на жінку, яка колись сиділа поруч із нею після тяжких медичних новин. Ці слова остаточно підтвердили: Марина не просто скористалася чужим страхом у пориві ревнощів. Вона вважала біль подруги зручною перевагою і досі не бачила в скоєному нічого непоправного.
— Саме тому ти більше ніколи не будеш частиною мого життя, — спокійно відповіла Оксана.
Марина спробувала продовжити. Вона їдко спитала, чи вважає Оксана себе тепер повноцінною жінкою лише тому, що взяла в дім чужих хлопчиків. Але договорити їй не дали.
— Ані слова про дітей. Вони до тебе не мають жодного стосунку.
Оксана розвернулася й пішла. Вона не стала пояснювати, що хлопчики не були доказом її перемоги й не виправляли минулого. Не збиралася розповідати, як важко Назарові визнавати образу, чому Остап не любить приймати допомогу і скільки часу Софії знадобиться, щоб знову повірити у власне майбутнє. Марина одного разу вже перетворила живих людей на декорацію для свого задуму; більше такого права в неї не було.
Після цієї зустрічі колишня подруга не дзвонила. Оксана більше не поверталася до їхньої останньої розмови. П’ятнадцять років дружби залишилися частиною минулого, але тривалість стосунків не могла виправдати свідому жорстокість.
Час минав. Дім Кравченків поступово набув власного ритму: шкільні заняття, підготовчі курси Софії, робота Богдана, уроки й безкінечні побутові суперечки. Фотографія Тараса й Лариси стояла на видному місці. Діти говорили про батьків вільно, не боячись ранити нових опікунів.
Минуло ще кілька місяців. Однієї суботи Оксана прокинулася від голосів на кухні й дзвону посуду. Тиша, яка колись тиснула на неї вечорами, зникла з дому. Тепер ранок починався з шуму, суперечок і квапливих кроків, а знайти власну річ можна було лише після спільного сімейного розслідування…
