Після загибелі сина я виховувала трьох онуків, але в його порожньому будинку зустріла підлітка

Щойно почалося засідання, заговорили про нові матеріали. Щодо Тимофія Дубровського та Богдана Аркадійовича Лісовського тривало провадження: підроблення документів, привласнення грошей, спроба подати суду фальшиві папери. Назвали Зою Романівну, перелічили передані нею документи, згадали відомості про те, як їх оформлювали. Адвокат Світлани попросив дати йому час розібратися в нових обставинах. Розгляд відклали на п’ятнадцять днів.

Богдан пройшов коридором повз мене, не озирнувшись. Притискаючи телефон до вуха, він говорив тихо, але сердито. Світлана залишилася неподалік. Мені здалося, вона збирається підійти: дивилася на мене, навіть відкрила рота. Однак так нічого й не промовила. Прикрила обличчя долонею й поспішила до виходу.

— По-моєму, вона не все знала, — сказала я Степанові Григоровичу, коли ми дійшли до машини.

— Раїсо, підстав стверджувати це в нас поки що немає.

— Так, я розумію. Але ви помітили, як вона висмикнула руку?

— Помітив, — він стомлено всміхнувся. — Тільки здогадками ми нічого не доведемо. Потрібні папери, потрібні свідчення.

Я кивнула. І все ж мені не давала спокою думка: можливо, Світлана лише тепер почала розуміти, що відбувається.

Наступного вечора я дочекалася, поки діти заснуть, перевірила, чи горить у коридорі світло для Ліди, і влаштувалася на кухні з чаєм. Кирило теж уже ліг. Можна було посидіти в тиші. Я гріла долоні об чашку й лише тепер відчувала, скільки втоми накопичилося за ці дні.

У двері кілька разів тихо постукали. Дзвінком не скористалися. На годиннику було за чверть перша ночі. Я підійшла до дверей і подивилася у вічко.

Світлана стояла сама. Волосся нашвидкуруч зібране, обличчя розпухло від сліз, замість костюма — звичайна кофта. До грудей вона обома руками притискала великий коричневий конверт, перегнутий навпіл.

— Раїсо, впусти мене, будь ласка. Бо ще передумаю, — попросила вона, підвівши очі до дверей.

Я відчинила, але привітання не почула. Світлана заплакала, намагалася заговорити й не могла, продовжуючи тримати конверт біля грудей. Я відступила вбік.

— Іди на кухню. Діти вже сплять.

Вона пішла за мною й присіла на самий краєчок стільця. Я дістала ще одну чашку, поставила чайник. Запитання могли зачекати, поки вона трохи заспокоїться. Нарешті Світлана опустила конверт на коліна, провела долонями по обличчю й подивилася на мене.

— Про гроші я нічого не знала, Раїсо. І про те, що борг підроблений, теж. Пам’яттю Зінаїди клянуся.

— Тоді що тобі було відомо? — запитала я, сідаючи навпроти.

— Усе зі слів Богдана. Він запевняв, що Максим зв’язався з якимись ризикованими справами й заборгував Тимофієві. А ти не розумієш, яка біда насувається. Казав: людина ти хороша, тільки літня, обдурити тебе легко. Якщо ми не втрутимося, дітям зі спадщини нічого не дістанеться.

Я не перебивала. Згадувала її дзвінок, міркування про мій вік, про те, як погано онукам у моєму домі.

— Після смерті Зінаїди я сама не своя була, — продовжувала Світлана. — А від нього тільки й чула: дітей треба рятувати, будинком займатися, діяти. Я й ухопилася. Із цими паперами бодай не думала безперервно про похорон. Здавалося, роблю щось для сестри. — Вона опустила погляд. — Тепер бачу, що накоїла.

— А чому тепер ти вирішила, що Богдан брехав?

Світлана переклала конверт із колін на стіл.

— Після суду вчора він повернувся сам не свій. Уночі палив у дворі документи, у мангалі. Я вдавала, що сплю, а сама дивилася у вікно. Навіщо серед ночі спалювати папери? — Я глянула на конверт, а вона продовжила: — Уранці він поїхав. Я зайшла до кабінету. Сейф відчинений, усередині майже нічого — вигрібав усе похапцем. Почала дивитися в шафі й знайшла теку, що провалилася за шухляду. Її він не помітив.

Із розкритого конверта вона вийняла аркуші. На першому знову й знову було виведено: «Максим Мельник». Нижче рядами йшли підписи. Я присунула папір до себе. Спочатку літери не слухалися руки, розчерк виходив довшим, ніж треба. Далі схожість посилювалася. До аркушів був прикріплений старий документ зі справжнім підписом сина — зразок, за яким хтось учився його відтворювати. Останні рядки повторювали той охайний підпис, що стояв під зобов’язанням про двомільйонний борг.