— Потім віддаси.
— Я не можу.
— Можеш. І перестань сперечатися зі старшим.
Вона хотіла заперечити, але в горлі став клубок. Замість цього просто кивнула.
Вони заїхали до дитячого магазину. Дарина ходила між рядами ліжечок, візочків, ванночок, полиць із ковдрами й маленькими боді, і в неї знову паморочилася голова. Ще недавно вона мріяла про такий похід: вибирати речі для сина спокійно, з радістю, з Максимом поруч. Уявляла, як вони сперечаються про колір візочка, сміються з крихітних шкарпеток, радяться із продавцем.
Тепер поруч був дід. Він серйозно перевіряв колеса у візочка, натискав на гальма, мацав матрац, питав про безпеку кріплень. Робив усе так уважно, що продавчиня спочатку розгубилася, а потім заусміхалася.
— Для правнука стараюся, — сухо пояснив Григорій Матвійович, коли вона похвалила його ґрунтовність.
Дарина вперше за добу майже усміхнулася.
Вони купили ліжечко, матрац, постільну білизну, візочок, автокрісло, ванночку, кілька комплектів одягу. Дід оплачував мовчки. Дарина стояла поруч, відчуваючи водночас вдячність і ніяковість. Але коли хотіла знову сказати «я поверну», він тільки махнув рукою:
— Знаю. Не повторюй.
Удома вони вдвох збирали ліжечко. Григорій Матвійович лаяв інструкцію, бурчав, що «нормальні люди раніше робили речі без цих ідіотських схем», але шурупи вкручував точно, акуратно, не поспішаючи. Дарина подавала деталі, іноді сміялася крізь утому, коли дід надягав окуляри на самий кінчик носа й намагався зрозуміти, яким боком ставити бічну стінку.
Даня лежав на дивані й спостерігав за ними з серйозним немовлячим виразом обличчя, ніби теж брав участь у процесі.
За годину ліжечко стояло біля стіни. Нове, світле, стійке. Дарина застелила матрац простирадлом, поклала м’яку ковдрочку й акуратно перенесла туди сина. Даня трохи пововтузився, витягнув губи, потім затих.
Григорій Матвійович витер руки рушником.
— Ось. Тепер у чоловіка своє місце.
Дарина стояла поруч і дивилася на ліжечко. У грудях знову защипало, але цього разу не тільки від болю. Серед хаосу, страху й втрат з’явилася маленька, тверда точка порядку. У Дані було ліжечко. У нього були речі. У нього була людина, яка допомагала. Отже, життя не закінчилося.
Увечері подзвонив невідомий номер.
Дарина подивилася на екран і відчула, як усередині одразу напружилося все тіло. Коваль попереджав: дзвінки почнуться. Вона увімкнула запис і відповіла.
— Слухаю.
— Дарино Сергіївно? — голос був чоловічий, стриманий, ввічливо-діловий. — Мене звати адвокат Дорошенка Максима Олеговича. Я представляю інтереси вашого чоловіка.
Слово «чоловіка» неприємно різонуло слух.
— Говоріть.
— Мій довіритель зараз перебуває в украй тяжкому становищі. Він визнає, що вчинив необдумано. Шкодує про те, що сталося, і готовий урегулювати питання мирним шляхом.
Дарина мовчала.
— Йдеться про повернення всієї суми, — продовжив адвокат. — У повному обсязі. Крім того, він зобов’язується повернути вам ноутбук і компенсувати завдані незручності. Натомість ви відкликаєте заяву, наскільки це можливо на поточному етапі, і підтверджуєте, що претензій до нього не маєте.
Вона заплющила очі.
Ось воно. Навіть зараз усе називалося не крадіжкою, не зрадою, не погрозами. «Необдумано». «Урегулювати». «Незручності». Ніби Максим випадково узяв не той пакет у магазині.
— Де він візьме гроші? — запитала вона.
— Родина шукає можливість. Можливо, буде продано частину майна його матері. Можливо, позика в родичів. Питання вирішуване.
— Тобто коли гроші були в мене, їх можна було забрати за один ранок. А коли треба повернути, це раптом «питання вирішуване»?
Адвокат зробив паузу.
— Я розумію ваші емоції.
— Ні, не розумієте.
— Дарино Сергіївно, я не виправдовую дії мого довірителя. Але прошу вас зважити наслідки. У вас спільна дитина. Кримінальна справа позначиться на всій родині. Судимість вашого чоловіка може вплинути і на його можливість допомагати дитині в майбутньому.
Вона тихо всміхнулася.
— Він уже допоміг. Залишив новонародженого сина без грошей.
— Саме тому він готовий усе виправити.
— Виправити? — Дарина подивилася на ліжечко, де спав Даня. — Він не чашку розбив. Він зняв усе, що було призначено для дитини, і намагався полетіти з матір’ю за кордон. Перед цим забрав мій робочий ноутбук. Погрожував мені. Кричав при синові. Ви це називаєте виправити?
— Я передаю позицію захисту.
— Передайте своєму довірителю мою позицію. Я подумаю тільки після повернення грошей і ноутбука. І навіть тоді нічого не обіцяю.
— Він сподівався на м’якшу реакцію.
— Він взагалі багато на що сподівався.
Дарина відключилася.
Руки тремтіли. Вона поклала телефон на стіл і деякий час просто дивилася на нього, ніби апарат міг знову ожити й вкусити.
Григорій Матвійович, який сидів навпроти з газетою, підняв очі.
— Адвокат?
— Так. Пропонують повернути все, якщо заберу заяву.
— І що сказала?
— Що подумаю. Після повернення.
— Правильно.
— Діду, а якщо вони справді повернуть? Може, тоді… — вона не договорила.
Григорій Матвійович відклав газету.
— Сама вирішиш. Але я скажу так. Повернути вкрадене — це не подвиг. Це мінімум. А щоб людина зрозуміла, що за таке буває відповідальність, потрібне не тільки повернення.
— Ти хочеш, щоб він сів?
— Я хочу, щоб ти більше не жила під загрозою. А яким буде покарання — не нам вирішувати. Суд розбереться.
Дарина мовчала. Усередині сперечалися дві сили. Одна казала: «Нехай відповість. Нехай запам’ятає. Нехай бодай раз наслідки наздоженуть не тебе, а його». Інша шепотіла: «Він батько твоєї дитини. Якщо його засудять, це назавжди. Ти зможеш потім із цим жити?»
Але варто було їй згадати порожній рахунок, як сумніви відступали.
Наступного дня її викликали до слідчого для офіційного допиту як потерпілої. Дарина знову поїхала з дідом. Даню залишили на пару годин з її матір’ю, яка вночі приїхала з батьком з іншого міста. Мама, щойно переступивши поріг дідової квартири, обійняла Дарину так міцно, що та знову мало не розплакалася.
— Господи, донечко, що ж ти пережила…
— Мамо, потім. Мені зараз треба у відділення.
— Іди. Я з Данечком. Не хвилюйся.
На допиті Дарина трималася спокійніше. Коваль ставив запитання за протоколом, уточнював обставини зняття грошей, довіреності, конфлікту. Вона відповідала чітко. Іноді зупинялася, коли клубок підступав до горла, але швидко брала себе в руки.
— Вам надходили пропозиції про примирення? — запитав слідчий.
— Так. Учора дзвонив адвокат Максима.
— Що пропонував?
