Дарина тримала Даню на руках, поки співробітниця за стійкою друкувала виписки. Папір повільно повз із принтера, рядок за рядком, і кожен рядок здавався доказом прожитого нею життя: зарплати, перекази за замовлення, невеликі заощадження, та сама виплата, яку вона чекала в пологовому. Потім — одна велика операція, зняття через касу за довіреністю. Після неї — порожнеча.
— Мені потрібна завірена копія цієї операції, — сказала Дарина.
Співробітниця підняла на неї очі. Видно, по її обличчю, дитині на руках і Григорію Матвійовичу, який стояв поруч, уже зрозуміла, що перед нею не звичайне прохання.
— Звісно. Зачекайте кілька хвилин.
Дарина чекала, намагаючись не дивитися на цифри. Але погляд усе одно повертався до рядка зняття. Сума стояла там рівна, холодна, безсоромна.
З банку вони поїхали до нотаріуса.
Контора розташовувалася на першому поверсі старого будинку. У коридорі пахло папером, меблевим лаком і чужими очікуваннями. На стіні висіли рамки з ліцензіями, у кутку стояла штучна пальма з припалими пилом листками.
Жінка-нотаріус зустріла їх із ввічливою настороженістю. Спочатку говорила сухо, майже байдуже:
— Копії документів видаються в установленому порядку. Потрібно подати запит, очікувати…
— Запит буде, якщо ви зараз відмовите довірителю в копії документа, оформленого від її імені, — перебив Григорій Матвійович. Голос у нього був тихий, але від цього не менш жорсткий. — У нас заява про заволодіння великою сумою. Документ використано для зняття коштів без згоди довірителя. Слідчий усе одно запросить копію. Питання лише в тому, скільки часу ми втратимо.
Нотаріус подивилася на Дарину, потім на дитину в неї на руках. Потім знову на діда.
— Паспорт пред’явіть.
За двадцять хвилин копія довіреності лежала в папці поруч із банківськими виписками.
Дарина дивилася на свій підпис унизу документа. Рівний, акуратний, довірливий. Їй стало майже фізично неприємно. Хотілося вирвати аркуш, порвати, знищити. Але вона тільки вклала його назад у папку.
— Не дивися так, — сказав дід, коли вони вийшли на вулицю. — Папір тепер працює проти нього, не проти тебе.
— Я сама дала йому зброю.
— Він сам вирішив вистрілити.
У відділенні поліції їх уже чекали.
Слідчий, який представився Ковалем, виявився людиною з втомленим, але уважним поглядом. Він підвівся з-за столу, коли вони зайшли, запропонував Дарині сісти, подивився на дитину.
— Дитину залишити ні з ким?
— Ні, — сказала Дарина. — Він зі мною.
— Добре. Якщо знадобиться перерва, скажете.
Це просте людське зауваження чомусь зворушило її сильніше, ніж вона очікувала. Вона кивнула й поклала папку на стіл.
Григорій Матвійович розклав документи по порядку: банківська виписка, копія довіреності, повідомлення про блокування картки, підтвердження зняття коштів, копії перших заяв.
— Учора ми говорили про спробу заволодіння коштами, — сказав дід. — Сьогодні маємо вчинений факт. Зняття всієї суми через касу за довіреністю. Того ж дня громадянин Дорошенко намагався покинути країну разом із матір’ю.
Коваль узяв виписку, пробіг очима рядки. Обличчя його стало серйознішим.
— Сума значна.
— Для моєї онуки та її дитини — вся, — відрізав дід.
Слідчий подивився на Дарину.
— Ви підтверджуєте, що не давали згоди на зняття цих коштів?
— Підтверджую.
— Чоловікові повідомляли, що забороняєте розпоряджатися грошима?
— Так. Неодноразово. Я казала, що ці кошти потрібні дитині. Він вимагав оплатити поїздку для своєї матері й для себе. Я відмовилася.
— Погрожував вам?
Дарина на секунду замовкла. Згадала кухню, удар кулаком по столу, зляканий плач Дані, фразу: «Я не знаю, що з тобою зроблю».
— Так, — сказала вона. — Він сказав, що не знає, що зі мною зробить, якщо я заблокую картку.
Коваль записав.
— Ноутбук?
— Утримує. Забрав із кімнати, коли я шукала віддалену роботу. Сказав, що конфіскує, щоб я не могла шукати тури. Це мій робочий ноутбук. Куплений мною до шлюбу.
— Документи про купівлю є?
— Мабуть, чек зберігся в пошті. Але пошта на ноутбуку… — вона осіклася.
— Доступ до пошти з телефону є?
— Так.
— Тоді потім надішлете підтвердження або принесете роздруківку. Поки зафіксуємо зі слів.
Дарина розповідала все знову. Не емоційно, не плутано, як уночі в діда, а повільно й докладно. Про пологовий. Про дзвінки Максима й Ірини Богданівни. Про вимогу грошей. Про поїздку. Про заблоковану картку. Про спробу оплати. Про ноутбук. Про її втечу з дитиною. Про дзвінок з аеропорту. Про порожній рахунок.
Коваль ставив уточнювальні запитання, іноді зупиняв:
— Цю фразу дослівно пам’ятаєте?
— Хто був присутній?
— О котрій приблизно?
— Коли ви дізналися про зняття?
— Після зняття він вам казав, на що збирався витратити гроші?
Дарина відповідала, відчуваючи, як із кожним новим запитанням історія перестає бути тільки її болем і стає матеріалом справи. Це було неприємно, майже принизливо: виносити сімейний бруд на чужий стіл, на папір, у протокол. Але водночас у цьому була сила. Поки все відбувалося вдома, Максим міг кричати, тиснути, грюкати дверима, виставляти її винною. Тут кожна його фраза перетворювалася на рядок.
Коли протокол був готовий, Коваль повернув аркуші до неї.
— Прочитайте уважно. Якщо все правильно — підпишіть.
Дарина читала довго, не пропускаючи жодного слова. Дід сидів поруч, мовчки гойдаючи Даню, який несподівано заспокоївся в нього на руках і дивився кудись у простір сонними очима.
— Усе правильно, — сказала Дарина й поставила підпис.
Коваль забрав папери.
— Дорошенка і його матір учора доставили з аеропорту. Ніч провели в ізоляторі тимчасового тримання. Сьогодні будуть допитані. З урахуванням нових документів питання про відкриття справи вирішуватиметься вже за фактом зняття коштів.
Дарина відчула, як усередині все стиснулося.
— Вони там? В ізоляторі?
— Так.
Вона уявила Максима без телефона, без звичної впевненості, без матері поруч на дивані їхньої квартири, без можливості грюкнути дверима й піти. Уявила Ірину Богданівну, яка вчора вранці збирала валізу, а ввечері опинилася в камері. І дивно — жалю не було. Було тільки важке, порожнє здивування: як швидко людина може пройти шлях від гордого «ми летимо» до «нас затримали».
— Вони вже знають про гроші? — запитала вона.
— Якщо не знають, скоро дізнаються, — сказав Коваль. — Вашу заяву буде долучено. Вам можуть дзвонити адвокати або родичі. Не обговорюйте нічого усно без потреби. Усі пропозиції щодо повернення коштів фіксуйте. Повідомлення зберігайте. Дзвінки, якщо є можливість, записуйте.
— Вони проситимуть забрати заяву?
— Найімовірніше.
Дарина кивнула.
— Я не заберу.
Слова прозвучали раніше, ніж вона встигла злякатися власної рішучості.
Коваль подивився на неї уважно, без схвалення й без осуду.
— Це ваше право. Але будьте готові до тиску.
Григорій Матвійович коротко всміхнувся.
— Тиснути вони вже пробували. Результат бачите.
Із відділення вони вийшли ближче до полудня. Дарина почувалася вичавленою до останньої краплі. На вулиці дув сирий вітер, сонце то показувалося, то ховалося за хмарами. Даня прокинувся й тихо заворушився в неї на руках.
— Додому? — запитав дід.
— Так. Тільки… — вона зупинилася. — Нам же ліжечко потрібне. Нормальне. І візочок. І автокрісло. Усе, що я збиралася купити.
— Поїдемо купимо.
— Діду, але гроші…
