— Вони скажуть, що ми родина. Що він мав право.
— Нехай кажуть. У них тепер буде багато часу поговорити.
Дід пішов на кухню й знову взявся за телефон. Його голос крізь стіну звучав неголосно, але твердо. Він комусь пояснював обставини, називав прізвища, уточнював, хто веде матеріал, де зараз затримані. Дарина чула окремі слова: «виписка», «довіреність», «дитина», «не випускати», «допит».
Вона ходила з сином на руках і відчувала, як відчай повільно змінює форму. Ще годину тому він був липким, паралізуючим. Тепер у ньому з’являвся гострий край.
Злість.
Не істерична, не криклива, а холодна, важка, майже спокійна.
Максим думав, що вона зламається. Що злякається, розплачеться, побіжить забирати заяву, аби тільки його з матір’ю відпустили на літак. Він вважав її слабкою, зручною, залежною. Молодою матір’ю, якій нікуди подітися.
Він помилився.
Коли Даня нарешті заспокоївся й знову задрімав, Дарина поклала його на диван, сіла поруч і довго дивилася на його обличчя. Маленькі вії лежали на щічках, ротик був трохи розтулений, долоньки розслабилися.
— Я поверну, — сказала вона тихо. — Усе поверну. Обіцяю.
Григорій Матвійович повернувся за пів години. На столі перед ним уже лежав блокнот, поруч — кілька аркушів паперу, стара ручка й пачка якихось документів.
— Слухай уважно, — сказав він. — Ситуація неприємна, але не безнадійна. Завтра беремо в банку повні виписки по рахунку. Потрібні всі надходження: твої заощадження, виплати, рух коштів. Потім їдемо до нотаріуса по копію довіреності. Потім — до слідчого.
— А якщо нотаріус не дасть копію?
— Дасть. Ти довіритель. Документ оформлений від твого імені. А якщо почне впиратися, буде офіційний запит.
— А з Максимом і його матір’ю що?
Дід подивився на неї поверх окулярів.
— Їх уже не випустять. Спочатку було затримання для перевірки за заявою. Тепер, якщо підтвердиться зняття всієї суми, питання стане серйознішим. Дуже серйознішим. Гроші великі. Є дитина. Є спроба виїзду одразу після зняття. Є конфлікт і тиск. Слідство цим зацікавиться.
Дарина ковтнула.
— Його посадять?
Григорій Матвійович не відповів одразу. Сів навпроти, склав руки на столі.
— Це вирішуватиме суд, якщо справа дійде до суду. Багато залежить від того, чи поверне він гроші, чи визнає провину, що покаже мати, що знайдуть по документах. Але ти маєш зрозуміти головне: його можливі наслідки — це результат його вчинку, не твоєї заяви.
Дарина опустила погляд. Усередині все одно здригнулося. Одне діло — злитися, інше — розуміти, що людина, з якою вона будувала життя, може опинитися під слідством. Але тут же перед очима знову сплив порожній рахунок. І Даня на руках. І Максимів голос: «Мамі вони потрібніші».
Ні.
Вона не була зобов’язана рятувати його від того, що він зробив сам.
— Я не хочу мститися, — сказала вона після паузи. — Але я хочу повернути гроші. І хочу, щоб він більше не міг так зі мною вчинити.
— Оце й є правильна мета, — кивнув дід. — Не помста. Захист.
Увечері він сходив до магазину. Повернувся з пакетами: підгузки, дитяча суміш, вологі серветки, крупи, хліб, сир, курка, яблука. Дарина, побачивши все це на столі, несподівано розплакалася.
— Ти чого? — насупився дід.
— Нічого. Просто… — вона витерла обличчя рукавом. — Я сьогодні думала, що навіть підгузки купити буде ні на що.
Григорій Матвійович відвернувся до шафи, ніби шукав тарілку, хоча прекрасно знав, де вона стоїть.
— Поки я живий, мій правнук без підгузків не залишиться. І ти теж без їжі не залишишся. Тож досить носом шморгати. Суп будеш?
— Буду.
— От і добре. Дитину нагодуєш, сама поїси. Війни на голодний шлунок не виграють.
Вона сіла за стіл. Їжа майже не відчувалася на смак, але Дарина змушувала себе їсти. Дід мав рацію. Їй потрібні були сили. Не для красивих слів і не для гордої пози. Для заяв, допитів, документів, безсонних ночей, годувань і кожного наступного дня.
Уночі вона спала погано. Ледь задрімає — одразу бачить аеропорт: Максим із матір’ю проходять до літака, сміються, махають їй здалеку, а вона стоїть за склом, тримає Даню й не може зрушити з місця. Прокинулася вона від власного тихого схлипу.
У дверях майже одразу з’явився дід.
— Поганий сон?
— Так.
Він увійшов і сів на край дивана. У темряві його обличчя здавалося особливо старим, але очі залишалися ясними.
— Нерви, — сказав він. — Після такого вони довго гратимуть.
— Діду, а якщо я не впораюся?
— Впораєшся.
— Ти так упевнений?
— Упевнений.
— Чому?
Григорій Матвійович деякий час мовчав, потім поклав долоню їй на плече.
— Бо ти вже справляєшся. Злякалася — але пішла. Залишилася без грошей — але не побігла просити в нього пробачення. Дізналася про крадіжку — не впала на підлогу, а думаєш, що робити далі. Сильні люди не ті, кому не страшно. Сильні — ті, хто йде, коли страшно.
Дарина заплющила очі. Ці слова не лікували біль, але ніби ставили всередині підпору, не давали їй остаточно впасти.
— Спи, онуко, — сказав дід. — Завтра важкий день.
Вранці все почалося з банку….
