Дарія Іллівна наздогнала її біля ліфта й м’яко торкнулася ліктя.
— Ви впоралися. Дуже гідно.
Олеся кивнула. Горло стискало, але сліз не було.
— Я просто більше не хочу бути тією, якою вони мене зробили.
Далі почалися місяці, у яких було мало красивих сцен і багато паперів. Заяви, копії, виписки, розрахунки, зустрічі, уточнення, листи, чергові погрози через чужі номери, які Олеся вже майже механічно пересилала юристці. Роман то мовчав, то надсилав повідомлення, де звинувачував її в жадібності, то намагався говорити м’якше, обіцяючи «розібратися з мамою», але жодного разу не написав головного: «Пробач, я був неправий». Лариса Григорівна через сусідів передавала, що Олеся зруйнувала життя її синові, і всім охочим розповідала версію, в якій невдячна невістка роками тільки й робила, що тягнула з родини гроші.
Олеся вчилася не реагувати. Не відразу. Іноді вечорами вона все ж відкривала старі фотографії, перечитувала переписки, прокручувала в голові моменти, де могла б піти раніше. Але щоразу поверталася до одного: раніше вона не була готова. Тепер готова. Цього було досить.
Марта залишалася поруч, іноді приїздила з продуктами, іноді просто сиділа на підлозі серед коробок і допомагала розбирати речі. Мати телефонувала майже щодня, батько надіслав набір інструментів і коротке повідомлення: «Тепер у твоєму домі все має триматися міцно». Мирон запрошував на каву. Спершу рідко, обережно. Потім прогулянки ставали довшими, розмови — вільнішими. Він не квапив її й не намагався зайняти порожнє місце, що лишилося після розлучення. Саме тому поруч із ним було спокійно.
За чотири місяці суд ухвалив рішення. Олеся отримала половину прихованого депозиту, компенсацію за виплати за уявним родинним кредитом, частину вартості майна й додаткову грошову компенсацію. Загалом вийшло трохи більше восьмисот тисяч. Квартиру Романа вона не чіпала. Вона їй була не потрібна. Їй потрібні були не чужий дім, а справедливість і можливість почати заново без відчуття, що об неї просто витерли ноги.
Лариса Григорівна після рішення суду кілька тижнів скаржилася на тиск і серце, звинувачуючи Олесю в усіх бідах. Роман зник із спільних чатів, змінив фотографію в профілі на похмуру чорно-білу й поїхав у довге відрядження. Олеся дізнавалася про це від знайомих і щоразу дивувалася, як мало в ній лишилося цікавості.
А її квартира поступово ставала домом. Вона повісила картини, які колись не купила, бо Роман вважав їх непотрібними. Завела рудого кота — нахабного, гучного, певного, що диван, підвіконня й усі коробки належать тільки йому. Повернулася до ранкових пробіжок і йоги. Купила сукню яскравого кольору й уперше не спитала ні в кого, чи пасує вона «жінці її становища». У вихідні іноді спала до десятої, і світ від цього не руйнувався.
З Мироном вона зустрічалася без поспіху. Кава, прогулянки, розмови, іноді кіно, іноді мовчання поруч. Коли він уперше взяв її за руку, Олеся не відсмикнула долоню, але й не стала вдавати, ніби все всередині вже зцілилося. Він зрозумів. Просто йшов поруч.
Іноді, проходячи повз будинок, де колись жила з Романом, Олеся підводила очі до вікон п’ятого поверху. Світло там горіло рідко. Вона більше не намагалася уявити, хто ходить тією кухнею, хто відчиняє шафи, хто слухає Ларису Григорівну й киває, аби не сперечатися.
Їй було байдуже, хто тепер миє там підлогу перед гостями…
