Сон пішов безповоротно. До самого світанку вона крутилася на дивані, дослухаючись до гулу машин, що проїжджали вулицею, і здригаючись від кожного шереху за склом. Мозок підкидав параноїдальні думки.
А що, як він відстежив її? А що, як зараз виб’є двері? Виснажливе заціпеніння перервав ранковий дзвінок. Задзвонив другий, робочий мобільний. Незнайомий номер.
— Оксано Андріївно, доброго ранку, — пролунав у слухавці діловий баритон Бондаренка. — Папери оформлено. Дзвоню попередити. Ваш чоловік уночі заявлявся у відділок. Поводився вкрай агресивно, вимагав інформацію.
— Ви йому нічого не повідомляли?
— Ні, звісно, — сипло видихнула Оксана.
— Тоді незрозуміло, як він про це дізнався. Дані суворо конфіденційні. Будьте обережні, він у люті.
— Дякую. Я буду, — прошепотіла вона.
Після відбою вона обхопила коліна руками. Богдан відкрив полювання.
Що буде, коли до нього дійде суть її заяви й наявність фотографій? «Він мене не знайде, — жорстко карбувала вона в порожній кімнаті. — А якщо знайде, я більше не мовчатиму». Ніби підхоплюючи її рішучість, телефон ожив знову.
На екрані висвітилося ім’я Лариси Вікторівни, її безпосередньої керівниці й заступниці гендиректора корпорації.
— Доброго ранку, Оксано, — енергійний голос начальниці прогнав рештки нічного липкого страху. — Виникла термінова накладка з договором щодо проєкту «Меридіан». Зможете під’їхати в офіс до одинадцятої?
Оксана кинула погляд на годинник. Була восьма.
— Так, звісно, — відповіла вона. — Я буду.
Робота завжди залишалася для неї надійним прихистком, єдиною територією, де вона почувалася компетентною й живою. До того ж за весь час шлюбу Богдан жодного разу не переступав порога головного офісу.
Їхні робочі світи були в різних кінцях великого міста. Оксана підійшла до дзеркала у ванній. Той самий щільний тональний крем, куплений чоловіком, справді чудово маскував сліди побоїв.
Дивлячись на своє гладеньке обличчя, Оксана гірко всміхнулася злій іронії цього подарунка. Головний офіс корпорації «Вектор Плюс» разюче відрізнявся від тих місць, де Оксана провела останню добу. Тут не було спертої казенної задухи чи тиску порожніх кімнат.
П’ять поверхів скла й бетону жили в ритмі дорогого, бездоганно налагодженого механізму. М’яко гули потужні кондиціонери. Ворс килимового покриття приглушував кроки. Прозорі перегородки стирали межі.
Лариса Вікторівна чекала на неї просто біля ліфтових дверей. На ній був строгий графітовий костюм; коротка стрижка залишалася незмінною, а погляд — чіпким, сканувальним.
— Рада, що ви приїхали так оперативно, Оксано.
Вона одразу перейшла до справи, прямуючи коридором.
— У нас критична діра в договорах щодо регіональної філії. Треба знайти юридичні ризики до того, як вони перетворяться на фінансові провалля.
Наступні 120 хвилин Оксана не існувала у фізичному світі. Вона повністю розчинилася в багатосторінкових контрактах, вишукуючи приховані пастки в дрібному шрифті, аналізуючи виноски й формулювання. Юриспруденція завжди була для неї не просто професією, а математично точною системою координат, де не було місця непередбачуваній люті.
Тут усе підпорядковувалося логіці. Коли з останньою правкою було покінчено, Лариса Вікторівна відклала ручку.
— Чудова робота. Пропоную спуститися в лобі, випити кави й перекусити.
Тон начальниці трохи пом’якшав. У просторому, залитому полуденним сонцем кафе на першому поверсі вони зайняли кутовий столик.
Оксана замовила еспресо, сподіваючись, що кофеїн прожене каламутну пелену безсонної ночі. Яскраве денне світло, що падало з панорамних вікон, було безжальним. Лариса Вікторівна ковтнула зі своєї чашки, акуратно поставила її на блюдце й раптом подивилася на Оксану впритул, так, як дивляться на складну, але вже розгадану задачу.
— У вас під тональним кремом велика гематома, Оксано, — промовила вона неголосно, але гранично чітко. Пальці Оксани здригнулися, ледь не впустивши важку кавову ложечку. Подих перехопило.
— Я… незграбно спіткнулася вчора, впала, — інстинктивно видала вона завчену ганебну брехню, відчуваючи, як фарба сорому пробивається крізь щільний шар аптечного засобу. Начальниця не відвела очей.
У її погляді не було ні насмішки, ні осуду.
— Знаєте… — Лариса Вікторівна зчепила пальці в замок. — Десять років тому я була заміжня за людиною, в присутності якої теж постійно спотикалася й падала. Я чудово знаю градієнт і текстуру синців від таких падінь.
— Нам обом не треба вдавати, що ми обговорюємо невдалу зустріч із дверним одвірком.
Слова начальниці прозвучали як постріл впритул, руйнуючи останню картонну декорацію. Сенсу заперечувати очевидне перед цією проникливою, жорсткою жінкою більше не було…
