Життя без прикрасВона подивилася на відкритий відсік у стіні, на камені, сейф і папери. Це належало тепер їй та її синам — Сашкові й Вані. Порятунок, якого вона шукала, виявився тут.
Але радість одразу змішалася зі страхом. Олена не знала, кому можна розповісти про знахідку, з чого почати. Треба було перетворити необроблене каміння на гроші й не потрапити до рук ошуканців. Треба було вберегти хлопчиків від людей, які могли захотіти вкрасти все.
Підвівшись, вона підійшла до вікна. За ним тихо спало містечко, у ясному небі сяяли зорі. За останні кілька місяців Олена вперше відчула в собі рішучість. Надія дістала продовження: шанс змінити життя був у неї в руках, і втрачати його вона не збиралася. Водночас вона розуміла, що далі їй доведеться зіткнутися з небезпекою.
Олена не знала, що вже тоді хтось у містечку підозрював: у старому будинку щось відбувається.
Вранці її розбудив Сашко, смикаючи за кофту.
— Мамо, я хочу їсти.
Сонце вже піднялося високо й світило крізь запилене вікно вітальні. З візочка долинав плач Вані — малюк просив груди. Олена встала, відчуваючи запаморочення. Усе, що сталося вночі, досі здавалося неймовірним сном.
Поспати вдалося лише пару годин. Вона сиділа на підлозі спальні біля отвору в стіні, охороняючи його, наче хранителька скарбів. Тепер, перш ніж братися до дітей, треба було прибрати знахідку.
Олена квапливо зібрала згортки, сейф, дерев’яну скриньку й папери. Усе склала на саме дно старої шафи, зверху накрила одягом, що лежав там десятиліттями. Потім присунула шафу до стіни, наскільки змогла затуливши діру. Надійним укриття не було, але поки мало вистачити.
Сніданок довелося скласти з того, що вона привезла в рюкзаку: печива, залишків хліба, пакетика соку для Сашка. Ваню Олена погодувала грудьми, і він нарешті заспокоївся.
Старший син їв, сидячи на підлозі вітальні, а вона обмірковувала подальші кроки. Насамперед слід було дізнатися справжню вартість каміння. У маленькому містечку всі знали одне одного; будь-який необережний вчинок міг викликати підозри. Не можна було зайти до ювелірної крамниці й викласти на прилавок необроблені смарагди. Олені потрібні були обережність і надійна людина. Кого обрати, вона поки не знала.
Стукіт у двері перервав її думки. Олена завмерла, а Сашко перестав жувати й утупився в неї, широко розплющивши очі.
— Мамо, хто стукає?
Приклавши палець до губ, Олена попросила сина мовчати. До дверей вона підійшла повільно, спершу зазирнула в щілину й лише потім трохи прочинила їх. На порозі стояв смаглявий чоловік років п’ятдесяти із сивіючим волоссям. Простий одяг сільського працівника, кепка в руках, серйозне обличчя — нічого незвичного, і все ж Олена уважно розглядала гостя.
— Так? — запитала вона.
— Доброго ранку, господине. Вибачте, що так рано потурбував. Я Тарас, жив по сусідству з вашою матір’ю. Хотів співчуття висловити. Може, по господарству допомогти треба? — Він усміхнувся, але очі залишилися такими ж серйозними.
Олена не могла зрозуміти, що саме в цій людині їй неприємне. Жодна окрема риса не пояснювала тривоги, що виникла.
— Дякую, Тарасе. Поки сама даю раду.
Він спробував зазирнути поверх її плеча, углиб будинку.
— Стільки років усе замкнене стояло. Тут напевно ремонт потрібен. Я на будівництві знаюся, можу стати в пригоді.
— Не треба, дякую. Я поки речі розкладаю.
Вона потягнула двері на себе, збираючись закінчити розмову. Тарас поклав долоню на одвірок і не дав їм зачинитися.
— Ви вже пробачте, господине, але про цей будинок усяке розповідають. Ваша мати нікого сюди не впускала, потайна була. Людям це здавалося дивним. Якщо допомога знадобиться, будь-яка, покличте. Я там живу, на розі.
За пропозицією допомоги Олена чула важке, невисловлене попередження. Вона міцніше вхопилася за двері.
— Дякую. Знатиму.
Тарас неквапливо кивнув, надів кепку й відійшов. Перед поворотом він озирнувся ще раз. Спиною Олени пробігло тремтіння; щойно зачинивши двері, вона одразу повернула ключ.
Сашко більше не їв. Він стежив за матір’ю поглядом, який здавався надто розуміючим для чотирирічної дитини.
— Мамо, а що це за негарний дядько?
— Сусід, синку. Їж печиво, — відповіла Олена, змусивши себе всміхнутися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.