Він не відразу відповів. Подивився на свіжу землю, потім знову на неї.
— Нормально. Я приблизно цього й чекав.
Ольга Іванівна взяла його за руку. За ту, що гірше слухалася, праву. Стиснула обережно, але міцно. Данила не відсмикнув пальців.
— Тоді поїхали додому, — сказала вона. — До мене.
У машині вони довго мовчали. Ольга Іванівна вела сама. Після смерті чоловіка вона звикла розраховувати тільки на себе: сама водила, сама вирішувала побутові питання, сама ремонтувала те, що могла, і сама телефонувала тим, хто мав лагодити те, що їй уже було не під силу.
Місто за вікнами було сіре, мокре, облетіле. Жовтень лежав на вулицях калюжами, вологим асфальтом, потемнілими стовбурами дерев. Машини рухалися повільно, ніби й вони знали, що поспішати сьогодні нікуди.
Ольга Іванівна думала про Владислава.
Він підійшов надто швидко.
Люди ще не встигли відійти від могили. Глина ще не осіла на кришці. Навіть чужі знайомі стояли з розгубленими обличчями, не знаючи, чи доречно вже йти. А він уже вирішував питання із сином.
Отже, вирішив давно.
Не сьогодні. Не вчора ввечері. Не після дзвінка з моргу. Думка була готова, укладена, перевірена, залишалося тільки вимовити її у відповідний момент.
— Бабусю, — сказав Данила.
Ольга Іванівна подивилася на нього краєм ока.
Він сидів рівно, обидві руки лежали на колінах. Погляд — перед собою.
— Ти віриш, що мама загинула випадково?
Вона не відповіла відразу.
Машина проїхала перехрестя, звернула у двір, зупинилася біля старого будинку. Ольга Іванівна заглушила двигун. Лише після цього повернулася до онука.
— А ти?
Данила подивився на неї спокійно. Але тепер вона побачила за цим спокоєм не порожнечу, а щільний, холодний шар рішучості.
— Ні, — сказав він. — Не вірю.
Вони піднялися до квартири.
Ольга Іванівна прожила тут майже тридцять років. Невелика трикімнатна квартира на четвертому поверсі старого будинку. Меблі давно вийшли з моди, але були міцні й звичні. На стінах висіли фотографії: Ірина в шкільній сукні з білими бантами, Ірина на випускному, Ірина з маленьким Данилою на руках. Йому там було трохи більше року.
На тій фотографії донька дивилася не замилувано і не розгублено. В її обличчі була зосередженість. Ольга Іванівна пам’ятала цей вираз із того самого дня, коли Данила народився. Ірина з першого погляду на сина зрозуміла: легко не буде. І майже відразу вирішила, що впорається.
Так вона дивилася на все складне в житті — не зі скаргою, а з готовністю до праці.
Ольга Іванівна поставила чайник. Данила сів за кухонний стіл, акуратно притулив тростину до стіни. Квартиру він розглядав уважно, але без дитячої цікавості. Радше так, як людина оглядає місце, де їй тепер доведеться жити і звідки доведеться починати щось важливе.
— Ти ж рідко в мене бував, — сказала Ольга Іванівна.
— Рідко. Батько не любив сюди їздити.
— Знаю.
Вона налила чаю. Сіла навпроти.
Шістнадцять років. Тонкі пальці, одна рука сильніша за іншу. Обличчя — Іринине, особливо очі. Але було в ньому й щось своє, не від матері. Не від Владислава теж. Ольга Іванівна поки що не могла назвати це.
— Їсти хочеш?
— Ні.
— Коли їв востаннє?
Данила замислився.
— Зранку. Напевно.
Вона підвелася, дістала каструлю, тарілку, хліб. Не стала вмовляти. Не стала казати, що треба поїсти. Такі слова іноді тільки заважають. Просто поставила перед ним їжу.
Він їв повільно, майже не помічаючи смаку. Механічно. Як людина, яка розуміє: тіло треба підтримувати, навіть якщо воно зараз здається чужим.
У квартирі сутеніло. Жовтневі вечори настають швидко, ніби хтось за вікном різко опускає сіру штору. Ольга Іванівна ввімкнула світло над столом. Жовте коло лягло на клейонку, на чашки, на Данилині руки.
Він відклав ложку.
— Бабусю, мені треба буде тобі дещо розповісти.
Вона мовчки чекала.
— Не сьогодні, — додав він. — Сьогодні я не зможу. Але скоро. Це важливо.
— Добре, — сказала Ольга Іванівна. — Коли зможеш, тоді й розкажеш.
Він кивнув. І більше того вечора майже не говорив.
Вона постелила йому в дальній кімнаті — тій самій, де колись жила Ірина. Не стала про це нагадувати. Просто принесла чисту білизну, поправила подушку, поставила поруч стілець, щоб він міг покласти одяг. Данила ліг, відвернувся до стіни, і Ольга Іванівна вийшла, тихо причинивши двері.
У коридорі вона зупинилася. Притулилася спиною до стіни й заплющила очі.
Дозволила собі одну хвилину слабкості.
Лише одну.
Потім пішла на кухню, сіла за стіл і почала думати.
Вона завжди вміла працювати з умовами задачі. Не з бажаннями, не з здогадками, не з образами — з тим, що дано. Якщо зібрати розрізнені факти в ланцюг, іноді стає видно те, що спершу ховалося в тумані.
Владислав на кладовищі — перша ланка.
Данилине запитання в машині — друга.
Смерть Ірини — третя.
Офіційно все виглядало просто: отруєння чадним газом у ванній. Газовий котел. Несправність. Нещасний випадок.
Але котел сплив у пам’яті відразу.
Минулої зими Ірина скаржилася, що він барахлить. Казала: викликали майстра, той натякнув, що краще замінити. Владислав, як завжди, тягнув. Потім донька сказала, що чоловік начебто розібрався сам, знайшов інструкцію, щось підкрутив, усе запрацювало.
А потім Ірина померла у ванній…
