Працівниця кадрового відділу підтвердила відмови в переведенні й відпустці: кілька разів за останні два роки, усе оформлено з підписами керівника.
Фахівець із робочих комп’ютерів підтвердив справжність пошукових запитів із пристрою Владислава. Дати збігалися з періодом, коли Ірина скаржилася на серце. Запити стосувалися аритмії, серцевої недостатності та небезпечних навантажень при хронічних захворюваннях.
Захист працював професійно. Адвокат чіплявся до кожного пункту, намагався роздрібнити докази на окремі деталі, кожну подати сумнівною, випадковою, неоднозначною. Але система трималася. Одне підтримувало інше. Котел, щоденник, записка, комп’ютер, кадрові документи, свідчення Данили, слова сусіда.
Окремо на все можна було кинути тінь.
Разом це вже було не тінню, а контуром.
Вирок оголосили у квітні.
Ольга Іванівна і Данила сиділи на тих самих місцях. Владислав стояв, коли суддя читала рішення. Лідія дивилася в підлогу.
Владислава Романюка визнали винним в умисному створенні завідомо небезпечних умов, що призвели до смерті Ірини, з урахуванням залежності потерпілої та супутніх дій, які обмежували її можливість отримати допомогу. Йому призначили вісім років позбавлення волі у виправній установі загального режиму.
Лідію Романюк визнали винною в пособництві. Їй призначили умовний строк із випробувальним періодом.
Ольга Іванівна слухала, тримаючи руки на колінах. Спокійно. Як обіцяла.
Коли засідання закрили, зала заворушилася. Люди вставали, збирали речі, хтось тихо перемовлявся. Конвой підійшов до Владислава. Він не відразу підвівся. Ще секунду сидів, ніби не зрозумів, що тепер його рух більше не належить йому самому.
Потім встав.
Біля дверей він обернувся.
Данила в цей момент дивився вбік. Не спеціально. Просто дивився.
Владислав вийшов.
Вони з Ольгою Іванівною покинули залу майже останніми. У коридорі Остапенко потис їм руки: спочатку Ользі Іванівні, потім Данилі.
— Цивільний позов слухають за три тижні, — сказав він. — За наявними матеріалами все має бути на вашу користь.
— Дякую, Андрію Вікторовичу, — сказала Ольга Іванівна.
Адвокат подивився на Данилу.
— Моя пропозиція щодо рекомендації залишається в силі. Коли знадобиться.
— Я запам’ятаю, — відповів Данила.
Надворі був квітень.
Справжній квітень — із вологою землею, першими бруньками, прозорим світлом, яке з’являється тільки після довгої зими. Ольга Іванівна зупинилася на сходах суду й підняла обличчя до повітря.
Данила стояв поруч.
Вони мовчали. Не тому, що не було слів. Тому що іноді слова тільки зменшують те, що сталося.
— Бабусю, — сказав Данила.
— Так?
