— Мамо, тато прийде?
Марина щоразу ковтала клубок у горлі й відповідала:
— Не сьогодні, сонечко.
Павло не прийшов жодного разу. Навіть не зателефонував.
Казали, що мати відправила його подалі, до родичів, щоб він лікувався від своєї залежності. Може, лікувався. Може, знову грав. Марина вже забороняла собі про це думати.
Зарплати у взуттєвому магазині вистачало ледь-ледь. Половина йшла за кімнату, ще частина — на їжу й проїзд, решта — на виплати. Щомісяця Марина відкладала в конверт стільки, скільки могла, і несла за графіком. До кінця лишалися роки.
В автобусі вона дивилася в чорне вікно й бачила своє відображення: бліде обличчя, тіні під очима, втомлений погляд. Тридцять один рік, а ніби всі сорок. Колись вона любила гарні блузки, тонкі парфуми, маленькі радощі, які роблять жінку жінкою. Тепер увесь її гардероб можна було скласти в одну сумку.
Але це було не найстрашніше.
Страшнішим було інше: у Соні скоро день народження, а подарувати їй нічого.
Дівчинка нічого не просила. І це різало сильніше за будь-які прохання. Раніше, у колишньому житті, Соня могла зупинитися біля вітрини й сказати: «Мамо, дивися, яка лялька». І Марина, якщо могла, купувала. Тепер донька проходила повз іграшки мовчки. Бачила, як мати рахує дріб’язок на хліб, і мовчала.
На своїй зупинці Марина вийшла й пішла темною вулицею. Ліхтарі горіли через один. Десь за парканами надривалися собаки. У кишені дзенькнули ключі з пластиковою підвіскою у вигляді полунички. Соня вибрала її в перший день після переїзду.
— Щоб наш будиночок був солодким, — сказала тоді донька.
У кімнаті пахло смаженою картоплею. Господиня, тітка Віра, іноді годувала Соню вечерею, поки Марина була на роботі. Дівчинка сиділа за маленьким столом зі своєю ганчір’яною лялькою, яку вони разом пошили зі старого клаптя. Побачивши матір, Соня усміхнулася так, ніби Марина принесла їй не втому й порожню сумку, а ціле свято.
Вони повечеряли вдвох: варені сосиски, хліб, чай. Соня розповідала про дівчинку з сусіднього двору, про кішку, що живе біля сміттєвих баків, про сон, де вона літала над будинками. А потім раптом спитала обережно, ніби боялася зачепити матір:
— Мамо, у мене ж буде день народження?
Марина ледь не вдавилася чаєм.
— Звісно, буде. За два тижні.
— І тортик?
— Буде тортик.
— А подарунок?
Марина кивнула. Слова чомусь застрягли.
Коли Соня заснула, Марина відкрила нижню шухляду комода й перерахувала гроші в конверті. Вистачало на хліб до зарплати, на проїзд і зовсім трохи лишалося зверху. Вона сиділа на підлозі, тримаючи купюри в руках, і думала: де взяти? У кого попросити? Що продати?
У ломбарди вона не ходила. Закладати не було чого, крім обручки. Але навіть її Марина берегла, мов останню страховку на випадок зовсім чорного дня.
На стільці лежала улюблена Сонина курточка — червона, з білими ґудзиками. Єдина тепла річ, яка доньці подобалася по-справжньому. Вранці Марина помітила, що блискавка розійшлася майже по всій довжині. Вона намагалася застебнути її, поправляла бігунок, стискала зубці пальцями — марно.
«Завтра віднесу в майстерню, — вирішила вона. — Може, замінять недорого».
Тоді їй здавалося, що це проста проблема. Але в їхньому новому житті простих проблем майже не лишилося.
Вранці Марина прокинулася до будильника. За вікном висіла сіра передсвітанкова імла, у кімнаті було холодно. Соня спала, згорнувшись клубочком, притискаючи до щоки ганчір’яну ляльку.
Марина поправила на доньці ковдру, тихо вдяглася й вийшла на кухню.
Тітка Віра вже сиділа за столом, пила чай із сухарями. Хворі ноги не давали їй спати довго, і вона часто казала: «Все одно до світанку кручуся, то вже краще встану».
— Чаю налити? — спитала вона, кивнувши на чайник.
— Дякую, я швидко. Мені ще в майстерню треба до роботи.
— Що сталося?
