За місяць передбачення Оксани справдилося. Лідія Степанівна отримала за квартиру два з половиною мільйони й цілком передала цю суму доньці. Про рівну допомогу обом дітям вона навіть не заговорила. Богданові було прикро не стільки залишитися без грошей, скільки переконатися, що мати й справді не замислилася над різницею у своєму ставленні до дітей.
— Отже, я все-таки не помилилася? — похмуро спитала Оксана, почувши новину.
Богдан промовчав. Після тієї кухонної сварки образа не зникла, але дружина не тріумфувала й не повторювала своїх застережень. Продаж квартири, як невдовзі з’ясувалося, став лише першою ланкою нових неприємностей.
Раніше Лідія Степанівна приходила рідко, тепер же стала навідуватися дедалі частіше: то на вечерю, то у вихідний на сніданок.
— Скучила, — пояснювала вона, вмощуючись за столом. — У моєму віці важко весь час бути самій.
Оксана ставила перед нею тарілку й нічого не відповідала. Вона розуміла, що разом із квартирою свекруха втратила постійний дохід. Кожен новий візит нагадував про продаж, хоча вголос ніхто не пов’язував одне з одним. За столом зберігалася зовнішня ввічливість, під якою накопичувалося дедалі більше роздратування…
— Давай допоможу щось приготувати, — якось запропонувала гостя.
— Не треба, я сама впораюся, — сухо відрізала невістка.
Невдовзі до візитів додалися прохання позичити грошей. Спершу Лідія Степанівна брала по три-п’ять тисяч до пенсії, скаржачись на те, що ліки різко подорожчали. Оксана не сперечалася, однак кожну суму акуратно заносила в окремий блокнот. Вона робила записи без показного шуму, але цифри зростали після кожного приходу. Наприкінці другого місяця там набралося понад тридцять тисяч.
— Богдане, ти розумієш, до чого все йде? — не витримала вона. — Твоя мати віддала Мар’яні все, що отримала, а тепер живе нашим коштом.
— Що ти пропонуєш — залишити її без допомоги? — втомлено спитав чоловік.
— Ні. Але перш ніж знову позичати, можна хоча б нагадати про попередні борги.
Розмова так і лишилася незавершеною, однак невдовзі відкладати пояснення стало неможливо…
