Богдан підвівся й обережно обійняв дружину.
— Заспокойся. Можливо, мама продасть житло й розподілить гроші справедливо: частину дасть Мар’яні, частину — нам.
Оксана вивільнилася й подивилася на нього з гірким жалем.
— Ти справді віриш, що нам дістанеться хоч щось? Усе до копійки піде твоїй сестрі. Для матері Мар’янка завжди була головною, а ти лишався на другому місці.
— Перестань роздмухувати давню образу й влаштовувати сцену.
— Це не давня образа, а те, чого ти не хочеш помічати. На нашому весіллі вона тільки й говорила, що в Мар’яни свято буде пишніше, а сукня дорожча. І купила їй ту сукню, хоча ми тоді вже самі заробляли, а твоя сестра ще вчилася.
Богдан не знайшов заперечень. У пам’яті збереглися ті самі слова, сказані ніби мимохідь, але повторені не раз. Тоді він волів не надавати їм значення. Тепер минуле складалося в надто виразну картину, і захищати матір ставало дедалі важче.
— Гаразд, — уже тихіше сказала Оксана. — Розпоряджатися своїм майном вона має право як завгодно. Тільки не дивуйся, коли всі гроші дістануться Мар’яні, а нам знову пояснять, що допомогти неможливо.
Вона пішла з кухні. Богдан залишився сам. Він дістав пляшку пива з холодильника, але довго не наважувався її відкрити. Він любив і матір, і сестру, однак у глибині душі знав: дружина вголос сказала те, чого він роками намагався не помічати…
