У суботу Оксана встала рано. Вона протирала підвіконня, розставляла келихи, куплені напередодні, нарізала сир і ковбасу на широкій дерев’яній дошці. У квартирі ще трималися запахи фарби й нового ламінату, до яких поступово домішувалися аромати їжі.
Меблів було небагато: диван, розкладний стіл, шість стільців і чотири табуретки, позичені в сусідки знизу. Біля стіни стояли нерозібрані після переїзду коробки. Оксана кілька разів збиралася відкрити їх, але щоразу знаходилася нагальніша справа.
Богдан зранку поїхав по напої. Повернувся пожвавлений, заніс на кухню три важкі пакети й оголосив, що сьогодні вони нарешті відсвяткують купівлю як слід. Він гладко поголився, вдягнув хорошу сорочку, скористався дорогим парфумом і грав привітного господаря так старанно, ніби заздалегідь відрепетирував рухи.
Оксана дивилася на чоловіка й думала, яким привабливим він буває в доброму настрої. Тривога, що супроводжувала останні тижні, ненадовго відступила. Близько шостої вечора пролунав перший дзвінок.
Тамара Василівна принесла домашній пиріг, загорнутий у фольгу, і зайшла зі звично стриманим виразом обличчя. Потім з’явилися дві Оксанині подруги з чоловіками, сусіди, троє менеджерів з автосалону й дві працівниці відділу маркетингу. Разом із господарями зібралося близько п’ятнадцяти людей.
Лариса прийшла ближче до сьомої. На ній була темно-зелена сукня, яку вона діставала з шафи не частіше двох разів на рік, і невеликі сережки, подаровані матір’ю на сорокаріччя. У руках вона тримала велику коробку, акуратно перев’язану стрічкою.
Усередині був білий столовий сервіз на шість персон із тонкою сірою облямівкою. Лариса довго вибирала його, щоб подарунок виглядав гідно й не привертав зайвої уваги. Під нижнім рядом тарілок, у прозорому пакетику, лежали складена записка й флешка.
Двері відчинив Богдан. Він широко всміхнувся, зрадів приходу колеги й одразу забрав важку коробку.
— З новосіллям, — сказала Лариса, намагаючись говорити звичайним голосом. — На новій кухні стане в пригоді.
Богдан поставив подарунок на тумбу поруч із пакетами, конвертами й згортками. Навіть не глянувши на коробку вдруге, запросив гостю проходити. Запис був зовсім поруч, прихований під кількома шарами посуду й упаковки, але він нічого не запідозрив.
Оксана розкладала салати по мисках. Побачивши Ларису, вона витерла руки рушником, подякувала за подарунок і не відразу згадала її ім’я.
— Ви ж працюєте з Богданом?
— Так, у бухгалтерії. У вас дуже гарно. Вітаю.
Оксана усміхнулася тією самою спокійною усмішкою, яку Лариса запам’ятала на вечорі автосалону.
— Дякую. Ми так довго до цього йшли.
Усередині в Лариси болісно стиснулося. Вона кивнула й відійшла до інших гостей, думаючи, що вже завтра ці слова звучатимуть для господині зовсім інакше.
Свято йшло своєю чергою. Богдан наповнював келихи, виголошував тости за сім’ю, новий дім і спільне майбутнє. Він умів вчасно зробити паузу, і гості охоче підіймали келихи під гарні слова. Тамара Василівна сиділа на краю дивана, їла свій пиріг і уважно спостерігала за зятем.
Оксанині подруги фотографували краєвид із вікна, розпитували про плитку й просили телефон ремонтної бригади. Колеги поплескували Богдана по плечу й жартували, що він нарешті піднявся. Лариса трималася осторонь, випила один келих вина, поговорила про подорожчання продуктів і кілька разів упіймала на собі цілком безтурботний погляд господаря.
Він нічого не підозрював. Ця впевненість водночас заспокоювала й лякала.
Близько дев’ятої Лариса сказала Оксані, що їй час повертатися до сина. Подякувала за вечір, побажала щастя в новому домі й вийшла на сходовий майданчик. Там вона на кілька секунд прихилилася до стіни й заплющила очі.
Серце билося так сильно, що пульс віддавався у скронях. Лариса повільно видихнула, спустилася до під’їзду й попрямувала на зупинку. Діставшись додому, вона зателефонувала Софії й вимовила одне слово:
— Готово.
— Тепер чекаємо, — відповіла сестра, не знаючи, коли і за яких обставин Оксана відкриє коробку…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
