Ремонт тривав близько місяця. Богдан знайшов бригаду з чотирьох майстрів, Оксана вибрала плитку й шпалери, а чоловік узяв на себе ламінат і двері. Після роботи вони приїздили до квартири, сідали на перевернуті відра серед банок із фарбою й пили чай із термоса.
Оксана обговорювала, куди поставити диван, який стіл вибрати для кухні і що з часом з’явиться в другій кімнаті. Дивлячись на свіжі стіни, високі вікна й далеку смугу річки за парком, вона вірила, що сімейне життя нарешті здобуло справжню адресу. В уяві вже вимальовувалася дитяча.
Іноді вона залишалася біля вікна, поки Богдан розмовляв із майстрами, і намагалася звикнути до нового краєвиду. Замість старих тополь перед нею лежали дахи й доріжки парку. Оксана переконувала себе, що туга за колишнім домом скоро мине, а незнайомий простір наповниться їхніми спільними звичками. Що сильніше вона сумувала за бабусиною квартирою, то старанніше шукала в новій причини для радості.
Богдан усміхався поруч, але думав про заявку на позику. Банк перевіряв папери, Софія запитувала додаткові відомості, а час спливав. Він розумів: дружина щодня працює з розрахунками і рано чи пізно поставить запитання, на яке не вийде відповісти загальними словами.
Новосілля Богдан запропонував влаштувати найближчої суботи. Оксана запросила матір, подруг, сусідів і кількох колег. Чоловік покликав знайомих, зокрема працівників автосалону. Для гостей це було звичайне свято, для Оксани — початок нового розділу життя, а для Богдана — ще один день, який треба було пережити без викриття.
У бухгалтерії автосалону п’ятий рік працювала Лариса Бондаренко. Вона влаштувалася туди після розлучення, коли особливо потребувала стабільного заробітку й передбачуваного графіка. Синові Максимові тоді виповнилося одинадцять, і затримуватися на роботі щовечора вона не могла.
Місце виявилося спокійним. Зарплата була середньою, зате понаднормова робота траплялася рідко, а керівництво не турбувало працівників без причини. Лариса звіряла первинні документи, перевіряла рахунки постачальників запчастин і готувала щомісячні дані для директора. Подвигів робота не вимагала, лише уважності, якої їй було не позичати.
Лариса майже не привертала до себе уваги. Русяве волосся збирала в хвіст, носила окуляри в тонкій оправі, темні штани й прості блузки. Говорила неголосно, у великій компанії воліла слухати. Колеги не дружили з нею родинами, але поважали: саме вона пам’ятала про строки договорів і знаходила помилки, повз які проходили інші.
З Богданом Лариса перетиналася рідко. Менеджери були в торговельній залі, бухгалтерія — в кабінеті за складом. Іноді він зазирав по документи, кидав жарт про людей, які рахують чужі гроші, отримував у відповідь ввічливий кивок і зникав із її думок.
Приблизно за два місяці до новосілля його поведінка змінилася. Під час обіду Богдан став виходити на парковку й по п’ятнадцять-двадцять хвилин розмовляти в машині. Він не курив, але повертався таким напруженим, ніби щойно витримав важку суперечку. На шиї з’являлися червоні плями, рухи ставали різкими.
За три тижні до свята Лариса чекала біля кабінету директора на папку. У кінці порожнього коридору Богдан говорив телефоном, стоячи до неї спиною. Вона не прислухалася, але в тиші кілька фраз долинули самі. Він повторив, що строки спливають, усе треба завершити до кінця місяця, а «вона нічого не знає».
Лариса вирішила, що розмова стосується машини, позики чи іншої особистої угоди. Однак фраза про жінку, яка не повинна нічого дізнатися, застрягла в пам’яті. Сама по собі вона нічого не доводила, але за кілька днів випадок надав почутому зовсім іншого змісту…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
