Тарас на мить замовк.
— Із дружиною.
Наталя кивнула, не підводячи очей.
— Чек є?
— Удома має бути.
— Передасте.
Катерина слухала так, ніби все відбувалося в сусідній кімнаті. Грім сів біля її ноги. Він уже не кидався, але важко дихав і не зводив погляду з Тараса. Варто було тому підійти ближче, пес починав тихо, застережливо гарчати.
— Собаку теж перевірятимете? — нервово спитала Наталя.
— Собака зараз не предмет огляду, — відповіла Віра. — А от із вами нам доведеться поговорити окремо.
Тарас криво всміхнувся.
— Будь ласка. Мені приховувати нічого.
Але усмішка протрималася недовго.
Додому Катерина повернулася вже в темряві. Мирон довіз її своєю старою машиною. Грім лежав на задньому сидінні, поклавши важку голову їй на коліна. Від його шерсті пахло дощем, кладовищною глиною і домом — тим домом, який ще кілька днів тому був живим, бо в ньому був Остап.
— Я піднімуся з вами, — сказав Мирон, зупинившись біля під’їзду.
Катерина подивилася на вікна. На кухні було темно. Остап завжди лишав маленьку лампу над плитою, якщо лягав раніше за неї. Казав: «Дім не повинен дивитися порожніми очима».
Тепер дім дивився саме так.
— Не треба, — тихо сказала вона. — Дякую.
Мирон не став сперечатися. Лише дістав із бардачка клаптик паперу й написав номер.
— Подзвоніть, якщо щось знадобиться. У будь-який час.
Вона кивнула, сховала папірець у кишеню пальта й вийшла.
У квартирі стояв запах ліків, собачого корму, пилу й давно остиглого чаю. На вішалці висіла куртка Остапа. Його капці стояли біля дивана, ніби він на хвилину вийшов у ванну й ось-ось повернеться. Катерина зняла пальто, але шарф лишила на шиї, навіть не помітивши цього. Грім обійшов кімнати, довго нюхав кути, потім сів перед дверима кабінету й тихо, майже винувато заскавчав.
Кабінет був замкнений.
У день смерті Тарас сам зачинив його, коли шукав папери. Катерина тоді майже не розуміла, що відбувається, і не помітила, як ключ опинився в нього в руках. Потім він повернув зв’язку й кинув: «Я нічого не забрав, не бійся». Вона була настільки розбита, що навіть не спитала, навіщо він узагалі заходив туди без неї.
Тепер вона дістала ключі. Пальці тремтіли так сильно, що зв’язка тонко дзвеніла. Замок не відразу піддався. Двері відчинилися з сухим скрипом.
Кабінет Остапа був тісним, але завжди здавався Катерині окремим маленьким світом. Стіл біля вікна, старий комп’ютер, полиці з коробками, інструменти, лупа, котушки дротів, зошити із замовленнями. Остап ремонтував побутову техніку, іноді брав гроші, іноді допомагав сусідам просто так — особливо старим, яким було соромно просити знижку. На столі стояла чашка із засохлим чайним слідом. Поруч лежав блокнот у клітинку й кілька викруток.
На перший погляд усе було звичним. Але потім Катерина побачила, що нижня шухляда столу засунута не до кінця. Остап терпіти не міг відчинених шухляд. Вона потягнула ручку. Усередині лежали старі чеки, гарантійні талони, папки з паперами. Верхня папка була розкрита, з неї стирчав куток фотографії.
Катерина вийняла знімок.
На ньому були Остап і Тарас, значно молодші, на тлі недобудованого будинку. Того самого будинку, який Остап колись викупив у батьків, добудував, потім продав, щоб купити квартиру й дачу. На звороті почерком чоловіка було написано: «Тарас знову клянеться повернути частку. Хочу вірити, але не можу».
Катерина опустилася на стілець.
Вона знала, що між братами давно тягнувся якийсь майновий біль, але Остап майже не говорив про це. «Сім’я, Катю. Там усе гниле, краще не чіпати». Тарас з’являвся щоразу, коли йому були потрібні гроші, підпис, ремонт машини, посередництво, порада. Остап злився, обіцяв більше не допомагати, а потім однаково допомагав. Бо брат. Бо мати просила. Бо «не чужа ж людина».
Останній запис у блокноті був зроблений за день до смерті.
«18:00 — С. біля кіоску. Забрати копію. Катю поки не тривожити. Грім нервує на Т.»
Катерина перечитала рядок кілька разів.
«Грім нервує на Т.»
Тарас? Чи хтось інший?
