Тарас метушився поруч, намагаючись перехопити її сумку, але Оксана відсахнулася від нього, як від прокаженого.
— Тарасе… — Оксана говорила тихо, але з такою інтонацією, від якої в нормальної людини мало б засмикатися око. — Який дах? Ти мені вчора оди співав про те, як ми питимемо каву вранці вдвох, а сьогодні притяг до мене табір.
— Оксан, ну чого ти така шкідлива? — Тарас скорчив обличчя скривдженого хлопчика. Цей вираз зазвичай призначався для його матері й безвідмовно спрацьовував, але в Оксани викликав лише гостре бажання відважити йому оздоровчого потиличника. — Ну не на вулицю ж їм іти.
— Подумаєш, поживуть три тижні. У тебе ж двокімнатна, місця повно. Ми з тобою в спальні, мати з Даринкою у вітальні, на дивані.
— У тісноті, та не в образі. — Він говорив це з такою святою простотою, ніби роздавав милостиню. Чужими руками, на чужій території.
Оксана проігнорувала нареченого й ступила до вітальні. Те, що вона там побачила, змусило її щелепу напружитися. Її улюблена мінімалістична зала була буквально завалена мотлохом.
На сірому дивані, який коштував як дві зарплати Тараса, уже валялися якісь кофти, пакетики з-під насіння й розпечатана пачка вологих серветок. Дарина, не відриваючись від телефона, плюхнулася просто на ці речі, закинувши ноги в брудних шкарпетках на скляний журнальний столик.
— Дарино, ноги зі столу прибери, — сухо скомандувала Оксана.
Сестра нареченого ліниво скосила очі.
— Та годі, що йому зробиться? Це ж скло. Мам, а тут вайфай узагалі є? Пароль якийсь дурнуватий, довгий, вводити лінь.
— Скажи їй, хай змінить на щось простіше.
— Галино Петрівно. — Оксана розвернулася до майбутньої свекрухи, ігноруючи нахабну дівицю.
— Збирайте речі обидві просто зараз. Я гостей не запрошувала. І жити ви тут не будете ні три тижні, ні три дні…
