— Що це? — ледь чутно спитав він, хоча відповідь була очевидна.
— Слова людини, яка довіряла вам як братові. Я прочитаю лише кілька рядків.
Я розгорнула щоденник не на описі обману й погроз. Вибрала сторінку, де Павло розповідав про народження Миколи: як уперше взяв сина на руки, боявся незграбним рухом завдати йому болю і обіцяв зробити все можливе, щоб хлопчик ріс щасливим. Це були прості слова люблячого батька, і тому в тихій кімнаті вони звучали важче за пряме звинувачення.
Поки я читала, тремтіння Євгена поступово вщухло. Він осів у кріслі, ще дужче згорбився, і по зморшкуватих щоках покотилися сльози. Старий плакав беззвучно, не намагаючись їх витерти. Оксана переводила погляд із нього на мене, ще не знаючи всієї передісторії, але вже усвідомлюючи: звичний образ її батька руйнується.
Я закінчила й закрила щоденник. Кілька секунд Євген і далі дивився перед собою, потім вимовив ім’я Павла й попросив пробачення. Після цих слів він закрив обличчя долонями й заридав уголос, повторюючи, що винен у всьому.
Оксана обійняла батька, намагаючись утримати його, однак той слабо відсторонювався, ніби не вважав себе гідним утіхи. Я відійшла до вікна. Ні тріумфу, ні задоволення не було — лише гіркота через дві зламані долі й брехню, що отруювала обидві родини стільки років.
Коли дихання Євгена стало рівнішим, він прибрав руки від обличчя. Дивитися на мене старий не наважувався. Його сповідь почалася тихо, з визнання, яке він, імовірно, десятиліттями промовляв лише про себе: Павлові він заздрив із юності…
