Нарешті Оксана тяжко зітхнула й відступила вбік.
— Заходьте. Тільки говоріть обережно. Батько дуже слабкий, йому не можна хвилюватися.
Усередині було чисто й скромно, у повітрі відчувався запах ліків. Біля вікна, повернувшись до дверей спиною, сидів укутаний у плед старий. Він дивився в сад, а його худі руки з пігментними плямами нерухомо лежали на бильцях крісла.
Від самовпевненого молодого чоловіка на груповій фотографії майже нічого не лишилося. Вік зігнув Євгена, хвороба виснажила обличчя. Мені подумалося, що й багаторічний страх викриття зробив своє, але я не дозволила собі прийняти цю здогадку за виправдання.
— Тату, до тебе прийшли, — неголосно сказала Оксана.
Старий повільно повернув голову. Його згаслий погляд байдуже ковзнув по мені, але невдовзі став настороженим. Євген міцніше стиснув бильця, ніби вже відчув, що незнайомка прийшла з його минулого.
— Хто ви така? — прохрипів він, вчепившись у бильця. — Я нікого не запрошував. Ідіть геть.
— Раїса Андріївна Коваль. Вдова Миколи Коваля, сина вашого друга Павла.
Ім’я вдарило сильніше за будь-яке звинувачення. Євген відсахнувся в кріслі й відчайдушно замотав головою.
— Я не знаю Павла! Не знаю ніяких Ковалів! Оксано, виведи її!
Донька кинулася до нього й поклала долоню на плече, прохаючи заспокоїтися. Але старого вже трусило, голос зривався на вереск, а погляд метався по кімнаті. Я зрозуміла: сперечатися й ставити запитання марно.
Підійшовши до столика біля крісла, я вийняла щоденник із клейонки й поклала темний зошит перед Євгеном. Він миттю замовк. З обличчя зійшла остання барва, зіниці розширилися. Старий упізнав річ, яку вважав назавжди похованою разом зі своїм злочином…
